style="font-size:15px;"> – Віталію, – сказав він, – у мене до вас велике прохання. Ви вислухаєте мою пропозицію, а потім, незалежно від того, приймете її чи ні, про нашу розмову нікому не розказуйте.
– Ви з ЦРУ? – запитав я.
– Ні, що ви! Я з «Нью таймс», як і сказав. Але все-таки мені хотілося б…
– Хочете, аби я поклявся на Біблії?
– Це не є обов’язково, – усміхнувся він. – Мені достатньо вашого слова. Я чув, що ви збираєтеся йти в СРСР дві тисячі якогось року.
– Як ви дізнались? – здивувався я. – Я ж про це нікому не розповідав.
– Не турбуйтесь, я теж нікому не розповім.
– Ви можете розповідати кому завгодно, бо я нікуди не їду. Квиток у два кінці коштує…
– Я все знаю, – перебив він. – Але якщо справа лише в ціні квитка, наша фірма всі витрати бере на себе.
– Усі витрати? – перепитав я недовірливо. – Чотири з гаком мільйони марок? Та це ж майже два мільйони доларів.
– І ще мільйон ви отримаєте як гонорар за детальний репортаж про вашу поїздку.
– Три мільйони доларів за якийсь репортаж?
Він усміхнувся.
– Віталію, ви, я бачу, ще не зовсім освоїлися на Заході. Це не якийсь репортаж. Це сенсація століття. Та навіть двох століть. Можливо, вона коштує дорожче, але наше фінансове становище тепер не на кращому рівні.
Я пообіцяв Джонові подумати. Він залишив мені свою візитну картку і, не допивши кави, пішов.
Глибоко помиляється той, хто думає, що на моє рішення хоч якось вплинули шалені гроші, заробити які мені випала нагода. Не стверджуватиму, що до грошей я байдужий, але можу сказати напевно, що лише заради грошей я ніколи не ризикнув би жодною своєю волосиною.
І, мабуть, я б залишив прохання Джона невиконаним, але тут у мені прокинувся чорт, який відтоді, як у мені поселився, міркує лиш про те, як підбити мене на якусь авантюру. Іноді його занадто заносить, і тоді я придушую його в собі без найменшого жалю. Він вспокоюється і якийсь час не подає ніяких ознак життя. Тоді я поводжусь майже ідеально: утримуюсь від питва й курива, дорогу переходжу тільки на зелене світло, веду авто, підкоряючись усім дорожнім знакам, а зароблені гроші до копійки віддаю дружині. Тоді всі, хто мене знає, не можуть натішитися. Вбраний, як на весілля, умитий, поголений і на додачу з усіма такий люб’язний.
Але настає час, чорт прокидається й нудить:
– Ну, що це ти встаєш? Ще рано, обід ще не готовий, можеш поспати. Куди тобі квапитись, однаково колись помреш. Умиватися сьогодні не треба, ти це робив учора. Полеж, покури, наповни легені димом. Он вони, твої сигарети, на тумбочці.
Чорт мій такий наполегливий, я не завжди можу перед ним встояти.
Я витрусив із коробки сигарету, чиркнув запальничкою, затягнувся.
– Браво! – вигукнув чорт. –
