зааплодував чорт. – Чудесно! Цілком можливо, що вона буде остання.
– Ідіотисько! – сказав я йому. – Чому радієш? Якщо зі мною щось трапиться, що ти без мене робитимеш?
– Та таки-так, – сказав чорт із сумом. – Зізнаюсь, мені тебе жахливо бракуватиме. Але, чесно кажучи, я б надав перевагу бачити тебе мертвим, аніж розсудливим.
– Заткни пельку! – сказав я. – І не перешкоджай мені думати.
– Затикаю, – сказав чорт смиренно й затих, розуміючи, що свою справу він доконав.
І хоча я сказав Джону, що моє рішення навряд чи буде позитивним і що я зателефоную йому не раніше, ніж через тижня півтора, я зателефонував йому вже через три дні й сказав: ТАК.
Я гадаю, нема чого й пояснювати, що перш ніж вдатися до такої ризикованої подорожі, яку я задумав, слід потурбуватися про свою сім’ю і дати розпорядження, у яких є достатньо шансів стати останніми.
Банк, пошта, страхова агенція, нотаріальна контора – ось ці заклади, на відвідання яких я витратив декілька днів.
Займаючись усіма цими справами, я раптом якимось виробленим ще в колишні роки в Москві чуттям відчув, що за мною хтось стежить.
Я був дуже заклопотаний, але, виявивши елементарну спостережливість, помітив, що телефон мій поводиться не зовсім звично. То в ньому чутно якийсь шурхіт (магнітофон?), то він сам по собі чогось тенькає, то, телефонуючи комусь, я потрапляю не на той номер, то до мене потрапляє хтось, хто телефонував зовсім не мені.
Мій пес ночами раптом ні з сього ні з того гавкав. Вибігаючи у двір, я нікого жодного разу не виявив. Але якось знайшов під самісінькими моїми дверима недопалок сигарети «Прима».
Іншим разом я звернув увагу на молодого чоловіка азіатського типу. Проїжджаючи повз мої ворота на велосипеді, він занадто старанно від мене відвернувся. Потім в одному з прилеглих провулків мою увагу привернув старий зелений «фольксваген» із франкфуртським номером. Зазирнувши всередину, я виявив забуту на задньому сидінні газету «Правда».
Про всяк випадок я повідомив про свої спостереження поліцію. Там мене уважно вислухали, але сказали, що підозри мої занадто нечіткі та неконкретні, але, якщо в мене з’являться переконливіші докази стеження, вони, ясна річ, вживуть необхідних заходів.
Поліцейський, із яким я розмовляв, таки записав номер «фольксвагена», а недопалок «Прими» поклав у целофановий пакетик і сховав у сейф.
Того ж дня зі мною сталася пригода, яку тепер можна назвати кумедною, але тоді вона мені такою не видалася.
Повернувшись із поліції, я вирішив викинути з голови всі свої підозри і розвіятися.
Я осідлав велосипед і поїхав прокататися нашим штокдорфським лісом.
За час свого вигнання я звик до велосипедних прогулянок і полюбив їх. Увесь цей переважно хвойний ліс, який відокремлює наше село від околиці Мюнхена,
