вони спочатку перекинулись кількома словами, а потім той, що в накидці, заговорив швидко, голосно і владно. Причому, коли він розтулив рота, від його зубів поширилося голубувате сяйво, від якого в автобусі наче посвітлішало.
Коли він замовк, один із його супутників кивнув і по-англійськи звернувся до мене. Назвавши мене на прізвище (зрозуміло, додавши «містер»), він сказав, що Його Величність (себто той, що в накидці) щиро перепрошує, що їм довелося так безцеремонно зі мною повестися. Вони ніколи не дозволили б собі такого поводження з такою шанованою й достойною людиною, якою вони мене, безумовно, вважають. Лише виняткова необхідність змусила їх так вчинити, про що Його Величність ще і ще раз вельми перепрошує.
Вочевидь, після чогось, що зі мною недавно сталося, у мене було якесь затьмарення пам’яті, я не знав, за що саме перепрошує Його Величність, і вирішив помовчати.
– Однак Його Величність, – вів далі перекладач, – дуже сподівається, що ви почуваєтесь достатньо добре й не триматимете занадто довго на нас образи. Його Величність зі свого боку готовий матеріально винагородити вас за той невеликий збиток, який ми вам завдали.
На цих словах Його Величність енергійно закивав (не відхиляючи, однак, обличчя), потім поліз собі під полу, довго марудився там у складках і колупався і, витягши нарешті шкіряний мішечок на кшталт кисета, акуратно поклав його на вузенький столик, що розділяв нас.
– Що це? – запитав я, косуючи на мішечок.
– Невеликий особистий подарунок від Його Величності, – усміхнувся перекладач (і Величність також усміхнувся ніяково). – Дещиця золота.
Я заплющив очі й став гадати, що це за люди й чого вони від мене хочуть. Нічого не придумавши, я розплющив очі й прямо запитав їх про це.
Спочатку Його Величність щось швидко-швидко заговорив. Потім перекладач пояснив мені, що вони представники однієї невеликої, але дуже багатої арабської країни. Дізнавшись про поїздку, яка чекає мене…
– Як ви про неї дізналися? – перебив я його.
– У нас на Сході кажуть, – тихо сказав перекладач, – якщо прикласти вухо до землі, можна чути весь світ.
Так ось, приклавши вухо до землі й дізнавшись про мої плани, вони вирішили звернутися до мене з одним маленьким, але делікатним проханням. Вони сподіваються, що у великому Радянському Союзі, великому другові арабських народів, через певний час деякі секрети перестануть бути секретами. І вони, мої супутники, були б мені вельми вдячні, якби я зміг дістати і привезти сюди детальні креслення звичайної водневої бомби, яка їм потрібна суто для мирних цілей. Якщо я надам їм таку послугу, то вони й особисто Його Величність у боргу не зостануться, і мішок золота, який я отримаю в обмін на декілька кадрів фотоплівки, може бути в п’ятдесят разів більший за той, що лежить ось перед моїми очима.
Першим порухом моєї душі було негайно послати їх до шайтана.
