звісно, але…
– Отож-бо й воно, що «але»… – перейшов на серйозність Кодаковський. – А що там про донецький випадок уже нанюхав?
– Поки нічого. Ще не нюхав. – Лисиця ледь усміхнувся. – Тільки принюхуюсь.
– Думаєш, що схожий з «кузнецовськими»?
– Хтозна. Це поки єдине, що я можу поставити поряд.
– Івасюка ж теж знайшли з виколотими очима. Казали так. Я справи не бачив. Якщо хочеш, можу запрягти моїх орлів. Хай прошерстять архіви. Може, щось, десь, колись… Тільки з тебе пляшка.
– Та нема питань, – зрадів Лисиця. – Буде й дві. Ще й закусь. Аби лиш допомогли… «Око – дивитися». Може, причина в цьому? Ніби логічно.
– Ванґа, правда, й без очей бачила, – «штрикнув» логікою Кодаковський.
– Гм… Це точно, – погодився задумливо Богдан. – А може – ритуал який сатанинський? Цієї чортівні ж зараз повно.
– Усе може бути, – обережно мовив офіцер. – Особливо ж – коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів – як мишачих сліз. А! Згадав! Он років п’ять тому на Єреванській таке було… Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.
– Ого! Багато-таки може людина. І дивувати не перестає.
– Думаю, й не перестане, – сумно сказав полковник. – Є в душі нашій темній іще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.
– Влучно, – мовив професор. – Ти, як завжди, мудрий.
– Не перехвали.
– Не буду. Ти ж мені ще потрібен.
– Здогадувався я, – почав удавано плакати Трев[3], – що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся… Але думав, що помилявся. А тепер…
– Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.
– Помилилася мудра бабуся, – перестав удавати комедіанта Кодаковський. – Я став міліціонером.
– Та я в курсі. Але – непоганим.
– Непоганих міліціонерів не буває. Є просто міліціонери. І погані міліціонери. Все. Я сказав.
– О’кей. Не сперечатимусь… А я в Донецьк зібрався.
– Я так і думав. Де не посій, там і вродишся.
– Ти теж не перехвали.
– Ха! Тебе цим не зіпсуєш. Стиглий гарбуз. Із твердою скоринкою. Але перед поїздкою – забіжи. Деякі контактики підкину. Є там у мене знайомі…
– Обов’язково.
– Ну, бувай.
– Буватиму. Ти теж. Хай здоровиться.
Лисиця заховав мобільного до чорної сумки. Із написом «ARMANI». Стильний, «метросексуал».
– Оформляти
«Між собою підлеглі називали Євгена Миколайовича Де Тревіль, Тревіль або, найчастіше, просто Трев. Його невисокий зріст і вміння надійно тримати численне міліцейське військо в сильних руках повністю відповідали безсмертному образу капітана королівських мушкетерів». (Див.: Васильченко В. Притулок для прудкого біса.)
