і, минаючи попри него до другої кімнати, повела рукою, пестячи, крізь його густе, темне волосся.
– «Що ж там, хлопчику?» – спитала усміхаючись.
– «Гм?»
Його задумані очі провели її, а відтак мов відтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Він не обзивався до неї. «Сей о. Захарій якийсь дуже симпатичний і добрий… – зачув він, як говорила в притикаючій кімнаті до матері. – Його запрошеннє було таке правдиве і тепле. Після його опису тота «Покутівка» – чистий рай. Ліс, став, їзда верхом, бібліотека, гарні господарі… спокій і свобода, наколи б так на мене – я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обійми і вказала на вікно, неначеб мала туди вилетіти.
Юліян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворені двері, не рухаючись з місця: «Поки що – той рай дратує мене. Когось так напасти і… обтяжити. Розумієте?» Зоня появилася, мов покуса на порозі, «Покутівка є власністю «панів» Ґанґів? – спитала. – І де ще ті вакації? А та дика качка, Ева, погана дівчина…»
Юліян здвигнув плечима. Був дійсно роздражнений. «Собі погана», – буркнув під носом і заглибився, як перше, в книжку. Коли по часі встав, приступив до сестри. Він обняв її здоровою рукою і, притискаючи її личко до свого, сказав: «Коли я побачуся вже в горах на найвищім шпилі?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!»
– «А мене Покутівка, – подражнила його наново сестра, – але поки що йду до батька, – додала, – бо інакше сам покличе… і буде грім. Треба викінчити направку одного годинника, бо завтра реченець».
Юліян працював допізна, а коли ліг до супочинку, приснилася йому Покутівка. І не саме село, а якесь одно місце в нім. Він стояв на краю темного лісу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в місячнім сяєві став, і по котрім плавали дикі качки. Одна з них відлучилася від табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лісі. Він відступився і поглянув на небо, воно було повне зірок, і одна з них впала йому перед ноги. Коли зігнувся, щоб її підняти, станув коло нього Юліян Цезар Gallius[5].
– «Не дотикайся її, – сказав строго. – Її місце там, вгорі. Хто буде світити, коли заберем вниз?» З тим подав йому лук і стрілу й указав уперед себе. «Там далеко, й ще дальше відсіль є для тебе і…» – з тим урвав і зник. Юліян, прийнявши лук і стрілу, звернувся до лісу. Ледве що поступив він тут, коли йому засвітила зірка. Та не вдолі в ногах, а десь між деревами маячила. То тут, то там мелькала вона, в теміні лісу просвічувала. Нараз задержалася в польоті. «Чому ти не вгорі? – спитав строго. – Твоє місце там, вгорі.» Зірка впала.
Він зблизився й поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря втратила своє срібне сяєво й перебрала іншу форму. Хтось поклав йому руку на рамено й він оглянувся – Юліюс Цезар Ґалліус?
– «Так.»
Але це не був Цезар, а хтось інший, тяжко вниз похилений, неначе двигав тягар.
Юліян шукав очима дальше за зорею по землі, тим часом замість неї показався плуг. Залізний гострий плуг. Він підняв очі.
Юліян Цезар Gallius, Юлій Цезар, Цезар Гай Юлій (102 або 100 – 44 р. до н. е.) – визначний державний і політичний діяч Стародавнього Риму, полководець, письменник. Був консулом 59 р. до н. е. У 58–51 pp. до н. е. підкорив Римові заальпійську Галлію. З 49 р. до н. е., спираючись на армію, поступово став фактично монархом. Був убитий внаслідок змови, очоленої Кассієм і Брутом. Автор «Записок про галльську війну» і «Записок про громадянські війни». У творі О. Кобилянської фігурує ще й під іменем Юліюс Цезар Ґалліюс. Цей історичний діяч був кумиром юності для героя роману «Апостол черні» – Юліяна Цезаревича. За творчим задумом письменниці навіть ім’я і прізвище українця є перегуком з давньоримським онімом. Більше того, первісна назва твору була «Юліян Цезаревич», що ще раз вказує на важливість цього героя в образній системі роману.
Саме Юлій Цезар присутній у картині сну молодого Цезаревича, про нього є згадки як про героя твору Вільяма Шекспіра «Юлій Цезар». Прикладом для наслідування для героя став давньоримський полководець, адже у фіналі твору Юліян Цезаревич обирає собі стезю воїна, як його дід Цезаревич.
