другі предмети, до свого чи не найбільше посвяти, дав дівчині, хоч вчилась, як впевняла, найпильніше в другім семестрі, двійку, що мала їй внести, як довідалася, або поправку… або, коли б не склала її, втрату цілого року. Розжалоблена тією – як впевняла – несправедливістю, чутлива дівчина то жалілась сестрі, то знов заносилася голосним плачем, не замітивши, що за відчиненими недалеко дверми стояв батько й прислухувався сій сцені.
– «Коли б у нас інший батько, – нарікала крізь плач, – уступився б за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дістала хоч поправку й цілий рік не тратила, се ж не для мене. Ох, які невиносимі предмети математика й фізика! Але моя доля його нічого не обходить. Коли б я чужий годинник, – тягнула гірко, – що в нім коліщатко попсувалося, він взяв би його ніжно в руки, приложив до вуха й спитав як лікар хорого: що тобі хибує, чого не достає? Я тобі поможу, від того я є; щоб тебе порятувати. Але ми, як ті сироти або які робітники в свого батька, а він наставник над нами. Се батько такий? Якби прийшлося батька вибирати, я би вже знала, як поступити – заждав би він трохи…»
– «Оксанко, – упімнула старша сестра, – ти ніби мудра дівчина, а таке верзеш. Не соромно тобі?»
– «Соромно! – відчулося упрямо. – Так якби я знала, що тепер з того всього вийде… а все він винен…» – і тут урвала.
– «Поможи собі сама, коли хочеш колись хіснуватися правом учительки. А долю й родичів вибереш собі сама, коли припаде тобі опинитися вдруге на світі. Працювати я вмію. Але жебрати за вас чи за себе я не буду й вам не дозволю. Лиш одна марнота, отже ніщо, а вже тебе розхитало. А що буде далі? Та плач, коли хочеш, але бодай знай, чого плачеш!» – роздався лютий голос годинникаря за плечима п’ятнадцятилітньої, а з тим і кілька голосних хлястунів по молодих плечах. Несподіваний напад батька й окрик переполоху й болю з уст дівчини рознісся через кімнату. Неначе роз’ярений молодий тигр, вискочив в ту хвилю знадвору через вікно Юліян і вхопив батька за руки.
– «Тату, що дієте? – крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки. – Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашій вдачі потрібно, але її оставте в супокою. Вона лише жалілася, не просила вас о ніщо, як і не просить жадне з нас нічого, щоб і не входило в круг ваших обов’язків щодо ваших дітей… Але бити? Стережіться, тату. Все має свої границі. Старі дуби громом несподівано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своїх дітей там?»
– «Що бив доти молотом у залізо, доки не викликав іскру й не надав потрібної форми…»
– «Форми?» – повторив Юліян і скривив зневажливо уста.
– «Котру хочете після себе створити, батьку?» Старий годинникар неначе остовпів на місці з несподіваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побілілими устами й розгорілими очима.
– «Форми», – повторив.
– «А що буде з душею?»
– «Тверда нехай буде, як камінь».
– «Тоді й сльози, що будуть колись на ваш гріб падати, скаменілі будуть», – відповів і вмовк.
Ще стояли
