людям і перехрестився.
Дув сильний вітер, і тріпав він одежею й листям, розвіював буйне волосся у біснуватого. Той стояв серед двору і якось дивно крутив головою, певне, й досі його корчило.
– Не чіпайте мене, люди! – хрипко гукнув він. – Не біс мене мучить, а хвороба.
На те слово юрба засвистіла й зареготала, біснуватий схопив велетенську ломаку і стояв готовий відбити напад мужів, що знамірилися супроти нього.
– Я розіб'ю голову першому, хто ступить у мій двір! – крикнув він відчайно.
Шумів і посвистував навколо вітер, згинав крони дерев, і стовбури аж порипували; налітав поривами на людей, наче хотів позбивати їм шапки. Від того й небо дивно мінилося: сонце виринало з-за хмар чи знову в них западало, тоді сонце й тінь мінилися; коли тінь напливала, всі сірі ставали, а коли світло, всі немов запалювалися й собі,
– Слухай-но, Прокопе, – гукнув Лаврентій. – Я наказую тобі піти до монастиря. Там тебе вилікують.
– До кого посилаєш мене? – спитав Прокіп злісно. – До тих, що самі себе не годні вилікувати?
– До святих отців тебе посилаю, – вимовив Лаврентій.
Тоді знову засмикав і закрутив головою біснуватий, і обличчя його спотворила гримаса.
– Надто мало у вас святих, щоб вилікувати мене, – зморено сказав він і сів на колоду – їх купу було звалено серед двору.
– Чому так недобре кажеш про святих отців, Прокопе? – мовив голосно Лаврентій. – Це біс говорить твоїм язиком.
– Святих у вас тільки п'ять, – сказав Прокіп.
– Назви їх! – наказав Лаврентій.
На те звів голову біснуватий і розсміявся. Отак, перериваючи себе сміхом, що нападав на нього, як вітер, що гуляв довкола, почав він говорити. І не назвав він серед святих ні ігумена, ні Лаврентія, ні Святошу. Не назвав він ні Єремії Прозорливого, ні навіть мене, грішного, а тільки юродивого Ісакія і кілька слуг та підніжків наших, що найчорнішу роботу в нас роблять. Лаврентій аж почорнів, так розсердився.
– Біс таки сидить у тобі, Прокопе! – крикнув він. – Пусти мене до себе, побалакати з тобою хочу. Пусти, щоб не сталося тобі лиха.
Під час цієї розмови п'ятеро мужів почали скрадатися за огорожею, щоб зайти у двір з-за хати і напасти на біснуватого. Але їм не вдалося заскочити Прокопа зненацька – змушені були кинутися на хворого передчасно. Тоді заревів, як поранений тур, біснуватий, кинувся на мужів з ломакою і, певне, не одному проломив би голову, коли б знову не схопило його. Спинився й затрусився, і ломака випала йому з рук, а потому гримнувся на втоптане подвір'я і почали ломити його корчі, а мужі кинулися на нього зусібіч, крутячи хворому руки й ноги, в'яжучи поворозками і стусаючи його. Прокіп вив, метався і бився об землю, стогнав і ревів; мужі скочувалися з нього, але знову кидалися, і всі вони сплелися в гаркітливій та стогінливий клубок; зрештою, їм на поміч кинулося ще кілька сміливців, і Прокопа зв'язали
