це життя, але те зело грабує й топче». Коли навідували мене такі думки, тонкою й прозірчастою ставала моя душа й наливався я блакитним вогнем, джерелом якого було небо. Ясність у мозку уподібнювалася до тонкого й невгамовного болю; можливо, моя душа в такий спосіб плакала, адже нелегко їй, одягненій у важку й неповоротку одежу тіла!..
Біснуватого вже закували у вериги: руки й ноги, а на шию наклали широкого ремінного паса, від якого тягся ланцюг. Лаврентій узяв того ланця в руку.
– Чи був ти колись у монастирі Печерському? – голосно й урочисто спитав Лаврентій. – Чи знаєш братію, що там мешкає?
– У монастир я заходив, але братії не знаю, – сказав біснуватий розсудливо, і юрба з інтересом слухала.
– Хто ж ті, що їх боїшся? – так само голосно спитав Лаврентій, начебто забувши, що біснуватий тільки п'ятьох святих називав. Тепер же він назвав першими ігумена, Лаврентія і Полікарпа. Він назвав Святошу, Єремію, Матвія, Афанасія, Микиту, Агапіта, Григорія, Марка, Теофіла, Федора і його посередника Василя, Алімпія і Спиридона, навіть мене не забув. Він називав імена іще й іще, і було всіх тридцять три. Лаврентій при цьому світив радісною усмішкою, а біснуватий аж голову понурив.
– Оці тридцять три, – сказав він глухо, – можуть одним словом вилікувати чи прогнати мене.
– Зачинимо тебе в печері, і так звільнишся! – прирік Лаврентій.
Біснуватий звів голову, очі його блиснули.
– Яка мені користь, коли лікуватимуть мене мертві? – сказав він твердо. – Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведіть мене до живих ченців.
Лаврентій смикнув за ланцюга і повів. Велетень ішов розважно, біля нього ступав Лаврентій, а ззаду, на відстані, – гудлива, як рій, юрба. Я ж ішов позаду, здавалося мені, що химерне дійство грається переді мною. Раптом біснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкіл і почав щось белькотати.
– Він говорить грецькою, латинською та єврейською мовами поперемінно, – звістив спокійно Лаврентій, і я зчудувався ще більше: жодної з названих мов Лаврентій не знав. Від того злякалася юрба, і відстань між нею й біснуватим побільшала.
Вже видно стало монастирські ворота і Святошу, який вийшов назустріч, – стояв, смиренно похилившись.
– Люди! – сказав раптом біснуватий і повернувся до юрби. – Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди!
Тихе зітхання пройшло по юрбі. Лаврентій поклав на груди хреста і почав обходити Прокопа, отіняючи його зусібіч хресним знаменням.
– Його покидають біси, бо він наближається до святого місця! – урочисто проголосив Лаврентій. – Чудо твориться на ваших очах, люди, справжнє чудо!
Процесія входила в розчинені монастирські ворота. Святоша хрестився.
– Куди мені йти? – спитав біснуватий.
– У церкву. Чи, може, ти боїшся церкви?
– Вже
