і для чого. То була своєрідна історія розбитих ілюзій та обдурених амбіцій. Що спричинилося до цієї писанини? Може, він узявся за те діло, щоб заповнити якось безсонні ночі старості, воскресити себе у проминулих днях, оточених мурами спогадів, бажаючи витягти себе з багна, в якому провів усе життя, чи то щоб очистити себе від нього, чи то щоб знайти там, у вчорашньому дні, хоч якесь зерно, яке б виправдало сенс його існування, яке б могло посвідчити за нього на Страшному суді, що й він був людиною.
Кат, звісно ж, не мав літературного дару, але процес писання часто змушує людей промовляти геть інакше, ніж у житті, і, комбінуючи потворні кам’яні речення, зводячи словесні монстри, які не розсипалися лише завдяки своїй неприродній вазі, він витворив щось нечитальне й нудне. Продиратися крізь ці словесні нетрі було важко і втомливо, однак Каспер занурився в читання, сподіваючись довідатися щось для себе корисне, щось таке, чого ані батько, ані Гануш не донесли до нього.
На відміну від Каспера, Гануш не успадкував ремесла від батька, бо його батько, властиво, пасував хіба на катівського клієнта, займаючись різними непотребними справами, точніше був запропалим злодюгою, а що таке заняття рано чи пізно уривається, то й тут не обійшлося без прикрого трафунку, який поклав край злодіюванню. Якось старий Корбач поцупив коня у самого магістратського судді, але, як на біду, кінь той був особливої породи, чорний виноходець, якого суддя купив у македонського купця. Дурний злодій замість того, аби погнати коня на торг кудись у Буковину чи Мультенію, подався з ним на ярмарок до Жовкви, а там добрі люди, що зналися з суддею і гостювали у нього, відразу коня й упізнали. Злодія скрутили і разом з конем відправили до Львова. Суддя, який уже й місця собі не знаходив од такої невідшкодованої втрати, зрадів, наче вдруге на світ народився, і на тих радощах звелів підвісити конокрада на гак та з допомогою відповідних методів добився у нього зізнання у всіх його дотеперішніх походеньках, після чого безталанний татуньо скидався на вилущений гороховий стручок, і страту через четвертування сприйняв уже з полегкістю.
Дружина старого Корбача Ганна, довідавшись, що небавом стане вдовою, кинулася по людях та стала розпитувати, яким би то чином можна було чоловіка порятувати, і одна пані, у якої мати Гануша прибирала, знайшла вихід. Вона не знала законів, але знала звичаї. За її словами, є лише дві можливості вирятувати засудженого до страти. Перша полягала в тому, щоб знайшовся хтось, хто погодився б стати під вінець з приреченим чи приреченою, тоді покара обмежувалася тільки символічним доторком меча до шиї. Тому й не диво, що на місце страти завше збігалися дівчата, чия репутація не давала надій на затишне родинне щастя. Приходили й ті, над ким в той чи інший спосіб природа познущалася. Однак цей звичай міг стосуватися лише парубків і дівчат. Але існував ще один звичай. Якщо син засудженого зголошувався йти в науку до ката, стати його підмайстром, а потім і самим катом, то батькові одсікали тільки ліву руку.
