тіло мого товариша на коня, поклавши його навпоперек та примоцувавши ременями, і рушили в дорогу. Ми проминули Шкло і за півтори милі проїхали Янів, що лежав над замерзлим озером. Далі через зарослі чагарником гори звернули на південний схід. Покинув я рідну домівку майже півтора десятка років тому і був певен, що ніхто мене там уже не впізнає, понадто, що я заріс, як дідько, адже виїхав, ще неголившись, а зараз мав чорну борідку і хвацькі гусарські вуса.
Я не помилився, ніхто до мене не признався, натомість і війт, і кількоро селян, оглянувши бідного Мартина, не засумнівалися, що то їхній Лукаш. Я залишив їм Мартинового коня і грошей на поховання та парастас, а ми з лицарем, відбувши відспівування у церкві, поїхали далі. Мартинову торбу я прихопив із собою, хоч і вагався ще, чи погоджуватися на його несподівану ласку. Та розваживши, що й так не було кому ту аптеку успадкувати та що перейде вона у власність міста, я зважився на цю авантуру. Правда, думка, що збійці могли робити замах таки на Мартина, не покидала мене. А якщо так, то, вочевидь, хтось був зацікавлений, аби Мартин не доїхав до Львова і не отримав спадку. Отже, то міг бути хтось, хто знав, як виглядає Мартин, себто, що він без одного ока. Але звідки? І що буде, коли я назвуся Мартином при обох здорових очах? Чи не варто мені одне перев’язати? Але вже пізно, коли лицар мене бачив. До того ж увесь час мене не покидало відчуття, що я щось не те роблю. Я шукав і вибрав мирне життя, хоча останнім часом звик до іншого. Я заплющував очі і чув галас битви, чув, як тріпочуть вітрила, і як б’є в мої груди борвій. Зрештою, я в цьому Мартинові й признався. То було в Шпіці, ми сиділи на березі Дунаю і пили вино. Я сказав, що мене якась сила тягне назад. Він засміявся і відповів, що то промовляє з мене не я, а вино. Я пробував пояснити, що після усіх наших баталій я уже не той, що був, я знову потребую гострих відчуттів. Однак він лише сміявся. Але, бувало, серед ночі прокидався так само, як і я, волаючи якісь бойові гасла.
– Ну, ти ж бачиш, Мартине, – казав я, – що ми уже не ті, що були. Я взагалі не впевнений, що ми колись знову станемо нормальними. Війна нас розполовинила. Одну половину тягне у бій, а другу – в рутину життя. І не знати, чи вдасться нам їх якось урівноважити.
Отак я всю дорогу розмірковував, пригадуючи ті розмови і мучив себе ваганнями, аж поки не вигулькнули на обрії вежі львівської фортеці. Розкинувшись на пагорбах, місто ще зоддалік відкривало безліч своїх приваб, та що ближче ми під’їжджали, то все щільніше воно закутувалося в засніжені сади, ховалося під дахами, наче равлик, у свою шкаралупку, виставляючи на позір самі лише мури та шпилі церков за ними. Краківська брама була відчинена навстіж, варта тільки окинула нас поглядом і дала дорогу. У місті ми з лицарем розпрощалися, домовившись зійтися при нагоді у шинку, і я подався простісько до магістрату, де зложив усі свої папери і отримав натомість право на успадкування цілого дому й аптеки в ньому».
Розділ 2. Книга
Жовтень 1646 року.
Переламаний хребет осені. Вітри ярами рознесли ранкові зорі. «Руто! Руто!» Дівчина почула голос, що долинав з хати, і, покинувши доїти козу, поквапилася до батька.
