Руті, аби спробувала її листочки на дотик, вони виявилися гладенькі і теплі, мовби хтось їх підігрів, Вівдя відірвала шматочок листочка і спробувала на смак, заплющивши очі. Так вона визначала, чи зілля при силі. Вівдя дуже обережно рвала зілля, намагаючись не пошкодити корінців, а коли потребувала саме корінців, то кланялася до самої землі й дякувала. Потім складала зілля у торбинку, що висіла на поясі. Торбинка геть уся пропахла тим зіллям, та не тільки свіжим, але й торішнім, і всі голоси того зілля збігалися в торбинці в одне ціле, коли Рута брала порожню торбинку в руки, то чула їхній шепіт і шелест. Їй вдалося багато знань зіллярських перейняти від старої, і вона відчувала до неї теплу вдячність, геть не сприймаючи її як відьму.
Дорога до неї була не близька, вела через густелезний ліс, швидше не дорога, а стежка, яку протоптали звірі, йдучи на водопій до річки. Рута звірів не боялася, знала до них примовляння, одне на вовка, друге на ведмедя, третє на змію чи на полоза, раз було таки стрівся їй вовк, але вона прошептала кілька слів, і він, скулившись, мовби йому соромно стало, зник у хащах. Але боялася Рута усілякої чортівні, яка у лісі водилася, а було її чимало, і чигала вона на кожному кроці, особливо під кінець дня у темних затінених місцинах, звідки уже починав витікати чорний мед ночі, скрадаючись, наче звір…
– Руто, – казав їй батько, – ти ж не така, як усі люди. Ти інша. Ти відчуваєш інакше, і бачиш інакше, і чуєш інакше. Хочеш знати, якими є людські відчуття? Вбери рукавиці і торкнися до будь-чого. Те, що ти відчуєш пальцями, – ото і є людські відчуття. Натягни шапку на вуха і слухай. Те, що почуєш, – отаким є людський слух. Затули очі краєм хустини і дивися. Те, що побачиш, – таким і є зір людський.
Рута бачила те, що людському оку було недоступне. Вона помічала маленьких козариків, які шугали з-під ніг, притримуючи ручками свої строкаті шапочки, а при цьому щось пищали, мов курчата, бачила, як на деревах стрибають чеберяйчики, а потім ховаються у листі, і лише їхні очі зблискують, як роса, і стежать за кожним кроком, бачила невидимих звірів без тіл і без вуст. Вона бачила, як опар куйовдиться між деревами і формується у страшну роздуту почвару, в якої безліч рук, і руки ті тягнуться до дівчини, ось-ось ухоплять, але вона тоді хрестилася і промовляла «Отче наш», а почвара здувалася, маліла й розчинялася. Дерева обабіч стежки гойдалися і голосно скрипіли, наче рухомі скелети, гілки так і кралися ухопити дівчину за сукню чи за волосся. Рута відмахувалася костуром, і гілки, мов обпечені, відсмикувалися назад, а дерева аж скрикували і стогнали у безсилій люті.
У лісі пахло грибами й вогкістю, у листі вовтузився вітер, здмухуючи павутинки, що припадали до обличчя і не хотіли відлипати, а на дні потічка постукували камінчики, гейби передаючи таємну звістку отим постукуванням. І хоча в довколишньому повітрі панувала невиразна тривога, мовби ось-ось мало щось трапитися і, здавалося, відчувала це кожна найдрібніша травинка, однак Рута була спокійна, не стишувала кроку ані на мить і простувала через ліс, не озираючись,
