нтів на підготовчому факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка. Багато з них досягли у себе вдома визначних висот. Коли Світлані Щербатюк була потрібна термінова операція, Кіпр зустрів її, немов друга.
Разом із Суреном – сином Сергія Йосиповича та Світлани Іванівни – архітектором, вони живуть у Києві, у «сталінці» біля Володимирського собору. Сюди, на вулицю Пирогова, йшов герой фільму Параджанова «Київські фрески». Стрічку заборонили. Нібито якимсь чудом залишилось 15 хвилин кінопроб. Після фільму «Саят-Нова» («Колір граната») з кінця 1960-х на півтора десятиріччя його відлучили від Богом обраної для нього професії. Параджанов провів чотири роки в українських катівнях і 9 місяців – у грузинських. Він переміг. Він знав, що за нього моляться чесні люди всього світу, його рідні, друзі, що на третьому поверсі київського будинку на нього чекають дружина, її батьки Іван Омелянович та Кіра Романівна, син Сурен.
На відкритті виставки своїх художніх творів 15 січня 1988 року в Єревані Параджанов підбивав підсумки:
«Біографія… Я не дуже пам’ятаю свою біографію. Чим є моя біографія? «Дард» [1] – ось її довічна суть…
Я не професіонал і на це не претендую. Моя виставка – не є хобі, але є необхідністю моєї професії. Я режисер: навчався у видатних майстрів Савченка та Довженка, вони обидва малювали, малював і Ейзенштейн, і мимоволі я почав малювати, робити колажі, стикувати фактури, шукати якусь пластику. Я хочу, щоб до виставки приходили діти, адже нині настав час шукати, знаходити та реалізовувати прекрасне навколо нас – наші гори, небо. Треба вміти виражати пристрасті, бачити, кохати і благоговіти. Недостатньо кохати! Треба благоговіти.
Тому я й зробив спеціально кімнату для дітлахів, де я показав завдяки лялькам пластику – передав трагедію війни, з гумором показав Кармен і Хосе і навіть турка, який здав Карс. Це все дітям наука: мої старі валізи перетворились на слонів, а слони перетворились на валізи. Ось цей світ дуже цікаво відкриється дітям Вірменії, які заслуговують на пильну увагу, оскільки нам треба багато реставрувати у Вірменії в культурі, виховати споживача, вирівняти загальний курс у країні. Одна з кімнат – це «кімната пам’яті Тарковського». Я присвятив йому два манекени, яких назвав «Пієта», і спеціально зробив колаж про нічного птаха. У «кімнаті сяйва» – костюми до фільму «Демон», букети-присвячення – захоплення життям.
Одна з кімнат – «кімната моєї долі». Це моя доля, доля моїх друзів, їх ставлення до мене. Тут я виставляю у гармонійному поєднанні грузинських та вірменських митців і свій автопортрет. Тут я показав благоговіння перед матір’ю-вірменкою, яка віддала усе своє життя вихованню дітей. На жаль, вона ніколи не була у Вірменії, не мала на те часу: вона то клопоталася, щоб звільнили тата із ув’язнення, то виховувала дітей.
Тут є і мій диплом, який підписав Довженко, мій атестат, а ось мій дід, який торгував вином, мій дядько, наш інститут: Малик-Авакян, Хуциєв та я – троє вірмен, які в один і той самий рік поступали до ВДІКу. Все це бентежить мене… «Кімната графіки», де я цілу стіну відвів «бакинським комісарам», – стіна «Елегія», графічні твори та букет, присвячений улюбленому братові, який не повернувся з армії. Він загинув на фронті – йому присвячено букет. Я не професіонал і забороняю критикам вважати мене професійним художником. Мені подобається мистецтво, і я режисер… Ніякого дива не відбувається. Я це шукаю, це знаходиться у природі. Це вона мені допомагає взяти зафіксувати, зробити пластику і благоговіти перед цим. Ця виставка – то моє свято. Народність для мене – понад усе і найдорожче, що є у моєму житті. Тому я обрав музей народного мистецтва. Я позбавляю критиків права вважати мене професійним митцем. Я режисер і пишаюсь своєю професією. Ніколи не ліз зніматися у своїх фільмах, щоб увічнити себе. Усім відомо, що я маю три Батьківщини. Я народився в Грузії, працював на Україні та збираюсь померти у Вірменії».
Сергій Параджанов похований у Пантеоні героїв вірменського духу в Єревані. Поряд – Арам Хачатурян, Вільям Сароян, Фрунзик Мкртчян…
Режисер народжується у дитинстві
Тбілісі. 9.01.1924 – 1945
Сергій Йосипович Параджанов народився у Тифлісі (Тбілісі з 1936 р.) 9 січня 1924 року в родині вірменських імігрантів з Туреччини. Батько – Йосип (Овсеп) Сергійович Параджанов (Параджанян) (1860–1962). Мати – Сірануш Давидівна Бежанова-Параджанова (1894–1975). Був хрещений з ім’ям Саркіс. У день його народження головна газета Закавказької СФР «Зірниця Сходу» опублікувала коротеньку бесіду з товаришем Сталіним «Про дискусію».
Курка кукурікнула, наче півень, білим кольором взимку розквітла вишня. Тифліс – місто забобонів. У Тифлісі вважають, що ці прикмети натякають на смерть. Тиран повідомив, що уявний розклад більшовиків – це суцільна вигадка, і заявив про воцаріння повної спільноти думок. Що він хотів сказати насправді? Ідея революції наказала довго жити. З 1924 року починалося всевладдя бюрократичної касти, для якої Маркс і Ленін мали таке ж значення, як Платон чи Конфуцій. Вони їх просто не читали.
[1] Дард – смуток, туга, горе
