style="font-size:15px;"> – А я пішла б.
Він пригорнув мене до себе і поцілував у чоло.
– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.
Ми й далі лежали собі на нашому ліжку поверх покривал, я притулилася до чоловіка, не соромлячись свого голого тіла. Чомусь не спалося, хоча вже було під ранок. Він також не спав. У мене було враження, що невдовзі щось має статися. Узагалі, через ті всі події з непідписанням асоціації якась туга витала у повітрі і клубочилася все більше й більше. Іван рвався до Києва. Може, через те моє серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але ні. Тут щось інше. Мене раптом охопило відчуття дежавю так, що серце почало стискатися від якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…
Раптом задзвонив Іванів телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятій ночі? Іван дотягнувся і взяв слухавку.
«Східняк? Дивно», – подумав, а у мобілку мовив:
– Слухаю.
Я лежала поруч, тому добре чула їхню розмову.
– Що, спиш?
– Так ніч же… – розгублено відповів Іван.
– Тоді увімкни телевізор…
У телефоні стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт від телевізора, натиснув. Ми враз закам’яніли, прикипівши очима до екрана.
– Господи Боже! – вирвалося в мого чоловіка. – Не може того бути!
У телевізорі озброєні беркутівці били студентів. Диктор говорив щось про розгін, але в мене виникло відчуття, що тих дітей хочуть не розігнати, а просто «поламати»! Спецназівці оточили їх, мов звірину, і били так, ніби то не підлітки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечні рецидивісти, що затіяли бунт на зоні!
– За що?! – крикнув якийсь хлопчина перед тим, як їх скинули із підніжжя стели.
– За що? – повторював безперестанку і мій Іван.
Дітей же били, били і били. Всюди кров, розбиті голови і побиті камери журналістів. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцію, слухали коментарі телевізійників.
– Перед початком зачистки зник мобільний зв’язок. Силовиками були застосовані газ та вибухові пакети…
– За що? – знову вирвалося в Івана.
Мій чоловік залишився стояти, стискаючи пульт від телевізора в руці. Він наче закам’янів. Жодна жилка не здригнулася на його обличчі, кулаки мимоволі стиснулися. Він зблід. Я підвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Він мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.
– Я виїжджаю на Київ.
– Я поїду з тобою: самого не пущу!
Східняк був товаришем мого Івана іще з часів їхньої служби в армії. Мешкав він у Харкові і працював у МВС.
– Що це таке було? – запитав Іван.
– Дідько його знає, – відповів Східняк. – Схоже, наш Вітьок зовсім злетів з котушок.
– Ти щось знаєш?
– Навіть якби і знав – не телефонна розмова.
– Я їду до Києва. Ти зі мною, брате? – запитав Іван.
На тому кінці мить помовчали, тоді
