облицьований глянцевими поверхнями так, що на стелі відображалися всі, хто йшов по підлозі. Дійшли до кімнати № 8, Пінчук відімкнув ключем двері, всі увійшли.
За маленьким столом сидів чоловік у піжамі. Він писав чергову скаргу і, з усього видно, був дуже собою задоволений. Миттю за лікарями зайшли двоє санітарів, вихопили чоловіка з-за столу, кинули на ліжко, прив’язали ремінцями. Завкафедрою став монотонним тоном виголошувати звичайну в такому випадку промову:
– Приблудько Василю Петровичу, ви незворотно заражені ідіотизмом. Оскільки лікування не дало ніяких результатів, а ваші права і свободи загрожують зараженням невинних людей, із метою запобігання розповсюдження ідіотизму наданим нам медициною правом консиліум постановив: позбавити вас усіх прав і свобод єдиним гуманним способом – смертною карою!
– Ви не затулите нам рота! Нас багато! Всіх не розстріляєте! І за вами прийдуть! – верещав Приблудько, витріщаючи очі, наче намагався самими очними яблуками проклинати і пророкувати.
Лікарі з’юрмилися над хворим, приставили пістолети-шприци до грудей Приблудька. Аж раптом з-за спин «розстрільної команди» в білих халатах пролунав молодий голос:
– Зупиніться!
Всі обернулися. На порозі кімнати стояв молодий хлопець років п’ятнадцяти-шістнадцяти, за ним люди в одностроях виконавців судової медицини. Чоловіки у формі негайно схопили всіх п’ятьох медиків, обеззброїли й повели назад до кабінету, де щойно точилася суперечка щодо Приблудька.
Лікарів посадили на стільці вряд, і в кожного за спиною став виконавець в формі. Молодий хлопчина, накази якого й виконували виконавці, сів рішуче у крісло завкафедрою, розкрив перед собою папку з документами, склав пальці рук у замок, притулився до них губами і мовчки оглянув присутніх.
– Панове! – раптом, ніби прокинувшись, вигукнув він. – Постановою міністерства охорони здоров’я від 8.08.12-го, номер 569 дріб 4, ваша комісія, а затим і всі ухвалені рішення визнаються незаконними.
– На яких підставах? – поцікавився Казанпуп.
– На підставі нових досліджень про абсолютну хибність висновків, заснованих на шкалі Ніцше, доведених практичними дослідами кандидата медичних наук професора Рогози.
– А хто цей професор Рогоза? Де й коли він захищався?
– Професор Рогоза – це я. Захистився екстерном, – завкафедрою посміхнувся.
Всі п’ятеро лікарів дивилися на цього хлопчика зі скептицизмом.
Кридиба відчув легенький потиличник своїм здібностям. Дотепер він був наймолодшим професором. А зараз стало наростати відчуття, що його будуть гнати, й гін цей буде з боку отого шмаркача.
– Так от, панове, поки ви тут товкли воду в ступі й бігали з пістолетиками за «шкідниками», я і моя група вчених довели хибність усього, я хочу наголосити – УСЬОГО вашого доробку на протязі цих восьми років існування кафедри, комісії, висновків і вироків. Оскільки такого грандіозного провалу медицини ніхто
