Жанну Іванівну, нехай допоможе тобі з пацієнтом, – сказав лікар, зрозумівши, що сама вона не впорається. – Проведіть МРТ і, як тільки будуть результати, негайно повідомте мене.
Кивнувши головою на знак розуміння, медсестра жваво почимчикувала до необхідних дверей і за мить зникла за ними. Її тонка постать ледь штовхала залізну каталку із кремезним чоловіком на ній та, не зважаючи на це, вона намагалася якомога швидше виконати наказ Олега Павловича. Вона розуміла, що має беззаперечно підкорятися йому – у цьому закладі він користувався успіхом та повагою, а вона насправді хотіла заробити гарний досвід під час інтернатури. Одразу після розподілення, з перших же днів роботи в лікарні, Олег Павлович став для неї взірцем чесного, порядного та розумного лікаря. Вона хотіла показатися перед ним лише з найкращого боку, вірячи, що він замовить за неї слово після закінчення інтернатури. У неї, як і у кожного, були власні сподівання на практику та подальшу свою роботу і вона знала, що цей чоловік може допомогти їй у цьому. Та як кажуть – Бога взивай, а сам рук не складай.
Лікар кілька разів набирав номер дружини, але до слухавки так ніхто й не підійшов. Він мигцем поглянув на годинник і зрозумів, що зазвичай в таку пізню годину вона вже спить. Чоловік картав себе за те, що не зателефонував раніше і хвилювався чому вона не подзвонила йому сама. Прослухавши ще кілька монотонних гудків, він відкинув телефон до шухляди і вийшов з темного кабінету – разом із ним на світло вийшли неприємні передчуття біди, котрі він усіма силами намагався відігнати від себе, концентруючи увагу на новоприбулому. Він хотів би зрозуміти, що саме трапилося з ним і тому, перш ніж зайти до реанімаційного відділення, пішов до закапелка, в якому проводили вільний від викликів час санітари. Він сподівався, що застане там хоча б когось.
На широкому підвіконні сидів худий молодик з цигаркою в руках. Олег Павлович ще ні разу не бачив його, тому подумав, що, мабуть, це один з інтернів, котрих їм знову підкинули з тиждень тому. Йому здавалося, що лікарня поступово стає тренувальною платформою для молодих, недосвідчених лікарів, які практикують свої недосконалі вміння на піддослідних людях, а ті навіть про це не здогадуються. Хоча, він зауважив, що був би не проти, якби з часом до їхнього колективу приєдналися професіонали, у вихованні яких він із задоволенням брав участь.
– Взагалі-то, тут не палять, – прогримів серед тиші Олег Павлович, помітивши як здригнувся переляканий інтерн. – Тим паче, для лікаря недопустимо мати таку шкідливу звичку.
Хлопець одразу ж загасив недопалок і викинув його до смітника, зрозумівши натяк лікаря. Олег Павлович помітив велику червону гулю на його щоці.
– Бджола вкусила, – прослідкувавши за поглядом лікаря, мовив інтерн. – Добре, що я сам лікар і знаю як потрібно діяти в таких ситуаціях.
– Бджоли рідко нападають на людей – скоріше то була оса, – підтримав бесіду Олег Павлович.
– Один чорт! – посміхнувся хлопець. – Однаково боляче. Навіщо взагалі
