я пішов.
Вона сиділа в мене на колінах і щебетала:
– Мама пішла по дрова на базар. Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тільки вночі приходить. Я маю багато пластиліну. Він уже засох, бо я не вмію ліпити. На, розімни і зліпи мені ляльку.
Я м’яв пластилін, а вона не вгавала:
– Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсім не приходить, а мами вдень немає. Але мені нудно лише тоді, коли киця засинає. В тебе нема киці, а в мене є… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пізно лягає, а рано встає… Мені вже шість років, дядьку. Я скоро піду до школи. Буду добре вчитися, щоб ніхто не називав мене дурною.
– А хто кого так називає?
– Вчора тато кричав на маму, що вона нічого не розуміє. Кинув у неї книжкою. А мама сьогодні дала мені, бо сама не має часу читати. Тільки книжка нецікава, без малюнків.
Розмову перервав скрип дверей. Увійшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я підійшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки і тінь страху в глибоких очах зрадили її на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокійно і навіть холодно:
– Ви до чоловіка?
– Ні, мене запросила Любка.
Мовчала. Я підвівся.
– Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.
Вона спалахнула, сльози мало не бризнули з її очей, але все це тривало тільки мить.
– О ні, мені приємно, – прошепотіла жінка, не підводячи очей.
– Можна мені буде ще зайти до Любки?
– Краще – ні…
– До побачення.
Мені ніхто не сказав й слова на прощання, ніхто не провів до дверей. Та коли я був уже внизу, за мною, мов вихор, помчалась Любка, вона повисла в мене на шиї, міцно притискаючись до грудей, спрагла батькової любові.
Я цілував її личко. В коридорі ридала мати. Вона вже не в силі була володіти собою.
Я перший раз у житті повертався багатим. Я втікав, не обнявши навіть матері, боявся, що наберу надто багато щастя і розгублю його по дорозі.
І аж дома зрозумів, що воно, те моє щастя, подароване поцілунком дитини і сльозами матері, вросло коренем на чужій ниві, і ніхто ніколи не збере його плоду.
Я не міг заходити в їх дім, але не міг і без них. Мені потрібні були вони, їм був потрібний я.
Не сміючи заходити до хати, я ждав на вулиці, заглядав у вікна, годинами, мов безумний, стояв на розі, щоб побачити її.
Врешті я її побачив. Сьогодні ввечері вона сама вийшла на вулицю й покликала мене в коридор.
– Так не можна далі, – говорила. – Я бачу… Не приходьте, не приходьте більше, бо це нестерпно. Це нестерпно!
Вона безсило горнулася до мене, мовчки благала не кохати її, мовчки просила прощення за своє кохання.
Я спитав:
– Як ви будете жити?
– Тепер мені буде легше… – І не боронилася від моїх поцілунків.
Просила, щоб я вже йшов.
– Тільки з вами.
– О,
