як і я, з мрійливою усмішкою на устах згадуєш? Чи загубилась по наймах і на твоїй могилці засіялась наша квітка?
Де ти тепер?
Усміх любої дівчини, погляд незнайомої, інколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.
Може, це ти?
Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, минаю я, зриваю, кладу на свій столик розкішним букетом, дарую своїй коханій квіти…
Це бузьків огонь.
1956
Батько
Це було в ресторані на вокзалі.
Дід Панас хотів повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сиділо, як він думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’їсти. Зняв капелюха й поклонився швейцарові.
– Можна?
Тоді зайшов.
Роздивлявся, де б сісти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втішно було його побачити через багато років.
Пили пиво з нагоди зустрічі.
Марко розпитував про життя, Панас скупо відповідав.
– А як діти?
– Одна була, Оленка, та й то…
– ?
– Поїхала вчитися до Львова. А тут війна. Довідався від людей, що німці забрали на роботи. Так і не вернулась.
Пиво випили, а до котлет не доторкались.
Панас витяг люльку.
– Кури цигарки.
– Це можна.
Марко знову замовив пива.
– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…
– Та де там…
– А все може бути.
Обидва не вірили, але обом хотілося так говорити.
– Десь у Коломиї, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять років, а вернувся.
– А я що кажу.
– Той, говорили, мав лише п’ять років, як пропав.
– А твоя?
Дід Панас задумався, пригадував.
– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жінку за сусіднім столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на її вродливому обличчі. Потім вийняв з бесаг пляшку. – Я їду від сестри, а вона мені цієї слив’янки на дорогу.
– То повіз би додому.
– Не маю нікого, одні стіни…
Розливав у чарки і – по скатерті.
– Якби отак вернулась, то скликав би все село і напоїв би до безпам’яті.
– Пийте, куме.
– Дай Боже…
Дід Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скільки дітей у Марка. Аж четверо, дякувати богу.
– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…
Жінка всміхнулася, а Панас думав, що це до нього, і тому через стіл поклонився. Вона здивовано знизала плечима і щось прошепотіла до свого сусіда.
Панас
