яка першою вибавилася в цій хаті.
Слухає баба Марія, а лист довгий-предовгий, то такий лист, що в одному написаному слові – цілих тисячу, за одну хвилину Гаврилового читання пробігають роки. То дуже довгий лист.
«Я одна у вас, мамо, і не знаю…»
Одна, певно, що одна… Я ж не віддавалася після того, як твого тата поліцаї забили за тютюн. За десять стеблин бакуну, що викохав за хатою, бо на монопольний грошей не було (вічно тих грошей нема в хлопа, чого воно так?), за тих десять стебел, Боженьку милий, злупцювали його отут, на подвір’ї, як шкідливого пса, і пішли. А він похирляв з рік, вже й курити не хотів, та й умер. То-м не віддавалася більше, бо ніхто не хапав бідну, та й не дуже показну, а не гуляла зроду, то певно, що мусиш одна в мене бути…
«І не знаю, що вас там у горах тримає…»
Якби то хто знав, дитино, що за сила тримає гуцула в горах? Зійде на доли – хліба там дунаєм і рук до нього завжди треба, а він подивиться, поробить, огузок зерна на плечі та й далі на своє каміння, на кряжі – овець глядіти, ліс рубати, пісню співати і дивитися в небо…
«Ну, колись біда була в людей, то й ви…»
Як у людей, то й у мене, донько. Бо всі під одним небом живемо, то й мусимо ділитися лихом, а чи щастям. Тоді кожен мав свого до нового, а в нас таки легше. Чоловіка мого давно не стало, жаль притупився, а в інших – як свіжа рана: того в Німеччину вивезли, другого тут-таки замордували, той потім на війну пішов, і лише карточку по ньому прислали, а деякі отут такого наробили, що ніхто не знав, куди діватись… Юлина, зведениця, хто б сподівався – схрон у її стодолі знайшли, порожній уже. За то й засудили. А Настуньку я взяла, бо маленька була. Дозволили взяти. Які там у Юлини ще гріхи були – не знаю, але дитина – що воно винно? А ти вже на той час високі школи закінчила, віддалася, жити ви почали добре – одне лише, що з першою моєю внучкою бідували трішки. Але там у вас і ясла, і садочки, а тут цього не було, пропала б тоді Настунька, то я не могла інакше…
«Потім… ви якісь дивні, мамо. Що вас примусило другу дитину брати – з хати, від батьків?»
Бог відає, Анничко… Є щось таке в серці людини – вік про нього не знаєш, а воно, диви, та й обізветься раптом у грудях і скаже тобі: «Так мусиш зробити». А він, той Пилип, най йому бог гріха не пише, через ту горілку пекло зробив у своїй хаті, Гафію увігнав у сухоти, а вона не признавалася до хвороби, аби в лікарню не забрали, бо дитина з голоду спухне при такому татові. Настуньки в мене вже не було, таки викохала її, доброю у світ пустила, тепер вона в Косові килими робить, та й стара повернулася. Ти другу дівчинку якраз тоді народила, і я вже збиралася йти до тебе, але подумала: у вас там і ясла, і садочки, а в нас цього не було… Пилип замерз п’яний у лісі, Гафії в лікарню треба, мусила взяти її дівчинку до себе…
«Гафія видужала, дитину забрала, а ви… То хату нема на кого лишити, а може, кота шкода… Ромчикові третій місяць, відпустка закінчується, скоро на роботу піду, а Ярослав мій на заводі пропадає, головним інженером призначили недавно, дома він гостем.
