вагонів. Гребер виглянув у вікно. Він почув назву міста.
– Ну, хай тобі щастить, – сказав солдат із Кельна.
– Ми ще не доїхали. Вокзал у центрі міста.
– Може, його перенесли. Краще запитай.
Гребер відчинив двері. У сутінках побачив людей, що сідали в поїзд.
– Це Верден? – спитав він.
Кілька чоловік попідводили очі, але нічого не відповіли, вони поспішали. Він вийшов на перон. І тут почув, як залізничник гукнув:
– Верден! Усім вийти!
Він підхопив свій ранець і протовпився до залізничника.
– А до вокзалу поїзд не піде?
Чоловік окинув його втомленим поглядом.
– Вам у Верден?
– Так.
– Он там праворуч, за пероном, автобусна зупинка. Звідти поїдете далі.
Гребер пішов пероном. Він був новий, із свіжих дощок. Раніше Греберу ніколи не доводилося тут бувати. Розшукав автобус.
– Ви їдете у Верден? – запитав водія.
– Так.
– А хіба поїзд уже не йде через місто?
– Ні.
– Чому?
– Тому, що доходить лише сюди.
Гребер подивився на чоловіка і зрозумів, що розпитувати далі марна річ. Все одно нічого не доб’єшся. Він повільно заліз в автобус. У кутку ще було вільне місце. Надворі стемніло. У пітьмі поблискували, очевидно, свіжопокладені рейки. Вони вели в напрямку міста. Поїзд уже переформували. Гребер забився в куток. «Можливо, вокзал перенесли з метою безпеки», – невпевнено подумав він.
Автобус рушив. Це була стара тарадайка на поганому бензині. Мотор чмихав. Їх обігнало кілька мерседесів. В одному сиділи офіцери вермахту, в двох інших – офіцери СС. Пасажири автобуса провели їх очима. Усі мовчали. Усю дорогу в автобусі майже не говорилось. Лише чиясь дитина сміялася, граючись у проході. Це була дівчинка років двох, білява, з голубим бантом у косах.
Гребер побачив перші вулиці. Були вони неушкоджені. Він полегшено зітхнув. Протарабанивши ще кілька хвилин, автобус зупинився.
– Виходьте! Усі!
– Де ми? – запитав Гребер сусіда.
– На Брамшештрасе.
– Ми що, далі не поїдемо?
– Ні.
Чоловік вийшов. Гребер рушив слідом.
– Я у відпустці, – пояснив він. – Вперше за два роки.
Він мусив сказати це хоч кому-небудь. Чоловік подивився на Гребера. У нього був свіжий шрам на чолі й бракувало двох передніх зубів.
– Де ви мешкаєте?
– Гакенштрасе, вісімнадцять.
– Це в старому місті?
– На межі. Ріг Луїзенштрасе. Звідти видно церкву святої Катарини.
– Так, так… – Чоловік звів очі на темне небо. – Ну, то ви знаєте дорогу.
– Авжеж.
