залишалось непорушним. Тоді другий жандарм ухопив його в оберемок, мов легенький клунок, і витяг із купе. Він робив це без зла, абсолютно байдуже. Чоловік більше не кричав. Він зник у натовпі на платформі.
– Ви щось хотіли? – перепитав фельдшер.
– Я вже не поїду далі після перев’язки, пане лікарю? – звернувся до нього закривавлений солдат.
– Це ми побачимо. Можливо, й поїдете. Але спершу треба зробити перев’язку.
Солдат вийшов. На обличчі його був відчай. Він назвав фельдшера лікарем, але й це не допомогло. Жандарм поторсав двері в туалет.
– Так і є, – сказав він презирливо. – Їм більше нічого не спадає на думку. Завжди те саме. Відчиняй! – скомандував. – Швидше!
Двері відчинились. Один солдат вийшов.
– Усе хитруєте, еге ж? – гримнув жандарм. – Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?
– У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.
– Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?
Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.
– Так, – відповів він спокійно. – Ви повинні вірити!
Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.
– Прошу вийти, – сказав він, не дивлячись на солдата.
– Ви ж мене не оглянули.
– Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.
Солдат ледь посміхнувся:
– Добре.
– Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? – запитав роздратовано фельдшер у жандарма.
– Так точно! – Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен із них тримав у руках документи. – Так точно, впорались, – повторив він і вийшов услід за фельдшером.
Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.
– Пішов? – спитав пошепки по хвилі.
– Та начебто.
Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.
– Я за нього молитимуся, – промовив він зрештою.
Усі попідводили погляди.
– Що? – запитав хтось недовірливо. – За цю тварюку, за польового жандарма ти ще молитимешся?
– Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?
– Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.
– Я молитимусь за нього.
– Ну гаразд, молись собі, про мене.
– Авжеж, неодмінно. Моє прізвище Лютьєнс. Я неодмінно за нього молитимусь.
– Добре. А тепер заткни пельку. Молитимешся завтра.
– Або хоч почекай, доки рушить поїзд, – порадив хтось.
– Я молитимусь.
