на випадкову атаку. Це була важка артилерійська підготовка. Завтра вранці на цій неспокійній ділянці фронту, очевидно, слід чекати загального наступу. Погода через ніч зіпсувалася, й туман дедалі густішав. Росіяни наступатимуть під прикриттям туману, як це вже було два тижні тому, коли рота втратила сорок два чоловіки.
Відпустка пропала. Щоправда, Гребер не дуже в неї вірив. Навіть не написав про це батькам. Звідтоді, як його призвали, він їздив додому лише двічі, і це було так давно, що здавалося чимось неймовірним. Майже два роки тому. Чи двадцять років. Зрештою, це однаково. Він навіть не відчував розчарування. Лише порожнечу.
– Ти в який бік підеш? – спитав Шнайдер.
– А мені однаково. Праворуч?
– Гаразд. Тоді я піду ліворуч.
Туман густішав. Він був схожий на брудний молочний суп, через який доводилося брести. Він уже сягав їм по шиї, клубочився, обдавав холодом. Шнайдерова голова попливла по тому супові вбік. Гребер пішов ліворуч, далеко обминаючи село. Він то пірнав у туман, то знову виринав і бачив на гребенях молочних хвиль різнобарвні вогні фронту. Вогонь усе дужчав.
Гребер не пам’ятав, скільки вже пройшов, коли раптом почув кілька поодиноких пострілів. «Це Шнайдер, – подумав він. – Мабуть, для хоробрості». Потім знову пролунали постріли й цього разу вигуки. Пригнувшись, він сховався в тумані й звів гвинтівку. Голоси наближалися. Хтось покликав його на ім’я. Він відповів.
– Ти де?
– Тут.
Гребер на мить виткнувся з туману і з обережності відскочив убік. Ніхто не стріляв. Він почув голоси тепер уже зовсім близько, але вночі та ще в тумані не міг прикинути відстань. Потім побачив Штайнбреннера.
– Свині! Убили Шнайдера. Прямо в голову!
То були партизани. Вони підкралися в тумані. Руда Шнайдерова борода, певно, виявилася для них непоганою мішенню. Вони, видно, вважали, що рота спить; робота на руїнах стала їм на перешкоді, але Шнайдера вони все-таки підстерегли.
– Бандити! У цьому клятому супі ми не можемо їх переслідувати.
Обличчя Штайнбреннера було вологе від туману. Очі його блищали.
– Тепер патрулюватимемо по двоє, – сказав він. – Наказ Рае. І не заходьте далеко.
– Гаразд.
Вони трималися так близько, що бачили обличчя один одного. Пильно вдивляючись у туман, Штайнбреннер обережно пробирався вперед. Він був досвідчений солдат.
– От якби злапати хоч одного, – пробурмотів він. – Я знаю, що б з ним учинив у цьому тумані. Ганчірку в пельку, щоб не писнув, руки й ноги позв’язував би й ну! Ти не повіриш, як далеко можна витягнути з орбіти око, і воно не відірветься. – Він зробив обома руками такий жест, немов щось повільно роздушував.
– Чому ж ні, вірю, – відгукнувся Гребер. «Шнайдер, – думав він. – Якби той пішов ліворуч, а не праворуч, вони порішили б мене». Але ця думка майже не викликала в нього тривоги. Так траплялося вже часто. Солдатське життя залежало від випадку.
Вони
