style="font-size:15px;"> – Ми спокушали Бога, Ернсте. Ти це розумієш?
– Ні, – відповів Гребер. Він не хотів розуміти.
Фрезенбург якусь мить помовчав.
– Ти не можеш цього зрозуміти, – сказав потім спокійніше. – Ти ще молодий. Крім істеричних мавпячих кривлянь та війни, ти ще багато чого не знаєш. Але я вже був на одній війні. І пережив час між війнами.
Він знову засміявся; один бік його обличчя всміхався, другий лишався непорушним. Усмішка не могла його подолати й розбивалася, немов стомлена хвиля об берег.
– Як би мені хотілося бути оперним співаком, – сказав він. – Тенором. Із порожньою головою і переконливим голосом. Або дідом. Або дитиною. Ні, тільки не дитиною. Дитині ще потрібно жити. Війну програно, ти хоч це принаймні усвідомлюєш?
– Ні.
– Кожен генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. – Він повторив ще раз: – Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. – І підняв руку, показуючи на темний горизонт. – З нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атилла або Чингізхан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…
– Це було СС, – сказав Гребер із відчаєм. Він прийшов до Фрезенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом усе складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.
– Есесівці, – повторив Фрезенбург презирливо. – Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних, щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них – і більше ні за кого. Війну давно програно.
Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. У проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола:
– Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!
Гребер дістав із кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.
– Пали сам. Або залиш собі. У мене їх вистачає.
Гребер похитав головою:
– Візьми.
Фрезенбург ледь усміхнувся і взяв сигарету.
– Коли їдеш?
– Не знаю. Відпустку ще не затверджено.
Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.
– Не знаю, – повторив він. –
