тилова служба напевно підібрала й поховала всіх убитих. Напевно!
– Не дуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.
– Я чую це від тебе вже вдруге. – Штайнбреннер поглянув на Гребера.
– Коли маєш охоту, можеш почути ще й втретє. Ми тоді перейшли в контрнаступ і просунулись більш як на сто кілометрів.
– А тепер ми що, відступаємо?
– Тепер ми знову повернулися сюди.
– Отже, відступаємо – так чи ні?
Іммерман застережливо штовхнув Гребера.
– А що, може, йдемо вперед? – запитав той.
– Ми скорочуємо свою лінію, – відповів Іммерман і насмішкувато поглянув Штайнбреннерові в очі. – Ось уже цілий рік. Стратегічна необхідність, без якої не виграти війни. Це відомо кожному.
– У нього на пальці перстень, – раптом промовив Гіршман. Він прогріб іще й вивільнив другу руку мертвого. Мюкке нахилився.
– Справді, – підтвердив він. – Навіть золотий. Обручка.
Усі подивилися на перстень.
– Будь із ним обережнішим, а то цей мерзотник ще зіпсує тобі відпустку. Доповість, що ти панікер. Він так і жде нагоди.
– Він просто задавака. Гляди, краще сам не вклепайся. Ти в нього більше на прикметі, ніж я.
– Чхати мені на нього. Я відпустки не матиму.
– На ньому нашивки нашого полку, – мовив Гіршман, розгортаючи руками сніг.
– Отже, тепер немає жодного сумніву, що це не росіянин? Чи не так? – Штайнбреннер ошкірився до Мюкке.
– Ні, не росіянин, – сердито відповів той.
– П’ять карбованців! Жаль, що не побилися об заклад на десять. Давай грошики!
– При мені немає.
– А де ж вони? Чи не в рейхсбанку? Ану давай!
Мюкке розлючено подивився на Штайнбреннера. Потім дістав із кишені на грудях гаманець і відрахував гроші.
– Сьогодні мені не щастить. Прокляття!
Штайнбреннер сховав гроші.
– По-моєму, це Райке, – сказав Гребер.
– Що?
– Лейтенант Райке з нашої роти. Це його погони. А на правій руці бракує половини вказівного пальця.
– Дурниці. Райке поранило, і його евакуювали в тил. Нам потім сказали.
– І все-таки це Райке.
– Звільніть йому голову.
Гребер і Гіршман відгрібали далі.
– Обережно! – гукнув Мюкке. – Не зачепіть голови.
Нарешті з-під снігу з’явилося обличчя. Воно було мокре, в очницях ще лежав сніг, і це справляло дивне враження; здавалося, скульптор не доліпив маску, залишивши її сліпою. Між посинілими губами блищав золотий зуб.
– Я його не впізнаю, – сказав Мюкке.
– А має бути він. Серед офіцерів, крім нього, втрат у нас не було.
– Витріть йому очі.
