у Галичині існувало всього кілька монастирів цього чину – занедбані, напівзруйновані. Мешкала там майже в повному занепаді невелика купка ченців. Можливість реформування чину василіан ніхто не розглядав. І це при тому, що наприкінці першої чверті XVII століття саме василіани дуже прислужилися руській католицькій церкві. Ніхто тоді не знав, що офіційний дозвіл на реформу буде отримано завдяки отцю Клименту Сарницькому і ксьондзу Генріку Яцковському 12 травня 1882 року. Тепер справа була за тими, хто почне проводити цю реформу в життя. Отець Яцковський був знайомий з Романом Шептицьким, але й гадки не мав, що в недалекому майбутньому саме цей молодий шляхтич візьме справу реформування української церкви до своїх рук…
Тут варто зробити невеличкий відступ і розповісти дещо саме про василіан. До укладання Берестейської унії 1596 року руські та інші східні монастирі не мали розбіжностей. Вони були незалежними один від одного, лише іноді утворюючи конфедерації в окремих місцинах. Підпорядковувалися вони лише місцевому єпископові. Слід сказати, що сам святий Василій насправді не засновував якогось особливого чину. Він усього лише давав законодавчі поради тодішнім ченцям та наполягав на більшій аскетичності їхнього життя. Після унії ситуація змінилася. На середньовічному Заході вирішили, що святий Василій насправді заснував особливий чин, схожий на орден бенедиктинців. А ще поширилась думка про те, що всі східні православні ченці належали лише до цього чину. Мабуть, сам святий дуже здивувався б, почувши таку звістку…
Першими реформаторами «руських василіан» були святий Йосафат Кунцевич та Йосиф Велямин Рутський. Останній вважав, що релігійне життя варто будувати лише за прикладом єзуїтів чи кармелітів. Власне, саме за єзуїтською моделлю чин василіан і було перероблено. Його поділили на три провінції, кожну з яких очолювали генеральний настоятель та ігумени (місцеві настоятелі). Одна провінція знаходилася на території Білорусії, друга – на тій частині Польщі, яка належала Російській імперії, третя – в Литві. Усього на той час у всіх провінціях діяло 132 монастирі, де мешкали приблизно 1300 ченців. Але в 1832 році цар Микола I почав нищити монастирі й розганяти їхніх насельників. Тож на території Російської імперії осередки василіанства почали зникати; останній монастир цього чину закрився 1875 року.
Ще за п’ять років монастирі Галичини створили власну провінцію з особливим статутом. Там було відкрито 14 монастирів, у яких мешкали всього 50 ченців. Вони ледь встигали підтримувати свої майже порожні оселі та хоч якось обробляти наділи монастирської землі. До речі, щоб отримати чин єпископа Руської Церкви, слід було належати саме до василіан. Таке правило ухвалив у 1720 році Святий синод.
Наступна реформа була ідеєю Генріка Яцковського та професора Львівського університету, ієромонаха Климента Сарницького. Власне, глобальних змін тоді не передбачалося. Реформу мала провести Галицька провінція єзуїтів. Наприклад, голову
