Беретка кольору слонової кістки схиляється до агатової кліпси. Стрункі ніжки самі знаходять шлях між вбитими фрагментами дубів, лип, яворів і кленів. Ніжки звикли до високих підборів.
– Сьогодні котяче свято, – звертається чоловік до чорноокої. – Ви ж любите котів?
– Свято? – краєм ока та оцінює незнайомця. Він далеко не красень, вирішує дівчина, а його підборіддя нагадує п’ятку. Схоже на п’ятку підборіддя, звідки це? З якого твору, якого автора? Дівчина вчиться на філолога, так само, як її товаришка, на пласкому обличчі котрої розквітає бліда троянда заздрості.
– Ураган повикидав з гнізд пташат, – пояснює чоловік. – Бачите, онде їхні батьки літають, кричать. Пташата десь там, у траві. А коти вже на підході. Коти збираються на вечерю, – він стишує голос. – Котів не зупинити.
– Звідки ви знаєте, що я люблю котів? – симпатична дівчина навіщось поправляє беретку, а її товаришка дивиться паралельно парковій бісектрисі. Її заздрість набуває чавунної визначеності. Як її задовбали всі красуні і симпатяшки.
– Ви не так хотіли спитати, – виправляє чоловік. – Ви хотіли спитати: звідки мені відомо, що ви кошатниця.
– Так, але ж… – чорноока вкрай зацікавлена. Перекладає торбинку у ліву руку, пригальмовує перед великою гілкою, що перегороджує алею. Велика гілка така доречна.
– Колись я вам все-все розповім, – люб’язно посміхається чоловік з підборіддям-п’яткою, перестрибує через велику гілку й пришвидшує кроки.
Чорноока здивовано дивиться йому услід. Подруга шепоче:
– Я в шоці. Цим парком стає небезпечно ходити.
І, відчуваючи запитання, так само шепотом, додає:
– Вчора он з тих кущів просто мені під ноги торчок виповз. На всю бубу обдовбаний. Також пургу гнав. Питав, чи по кайфу мені, як тут проклали доріжки.
– А ти?
– Послала його, звісно.
– Тобто, тобі не по кайфу?
В подруги остаточно злішають очі.
– Мені теж не по кайфу, – сміється чорноока, перестрибує через гілляччя.
«Гарна дівчина. Правильна. Відривна», – зітхнув Олександр Ярковський, збільшуючи відстань від студенток. Шкода, що сьогодні в нього невідкладна зустріч. Що час і місце зустрічі змінити не можна.
До шістнадцятої вже менше трьох хвилин.
Парковий Дім вистромив свій слюдяний дах над шерегою старих лип. Вкриту сірою лускою плескату піраміду, оточену почесним караулом димарів, антен і барочних веж. Там, під слюдяним дахом, його чекають.
Парковий Дім.
Давно, дуже давно, як на вік Ярковського, батько вперше привів його сюди. В місце, де збираються нумізмати і фалеристи. В місце, де панує гармонія шляхетних металів і стомленого паперу. В місце, де протерті маслом та очищені реактивами залишки давніх скарбів знову заселяють людські душі облудними бажаннями.
Батько збирав
