орденами та плітками. Чекали на солідних клієнтів, розливали чай і каву з термосів, розкладали на широких підвіконнях альбоми, футляри, конверти, теки, медвяні коржі, тістечка, слойки та бутерброди, покупали і продавали, або ж просто із загадковим виразом на обличчі перегортали і погладжували прозорі листи клясерів, де у квадратних і круглих вічках спочивали паперові прямокутники та металеві кружечки.
Про ці зібрання знали не лише в місті. Час від часу до Паркового Дому прибували столичні гості та іноземці. Навіть місцеві чиновники визнали, що колекціонери прикрашають своїми посиденьками міський культурний ландшафт. Тим більше, що він з кожним роком ставав все більш пласким та одноманітним. Обдарована молодь виїжджала, звільняючи простір для пенсіонерів, міських божевільних і колекціонерів.
Відтак тусовки і виставки нумізматів стали визнаною традицією, в Ампірній залі з’явились розкладні столики і стільці, а в одній із горішніх кімнат Дому офіційно замешкав Нумізматичний клуб, головою якого обрали Антея Марковича Балтера, заслуженого вчителя-методиста міської гімназії, автора кількох поетичних збірок, володаря колекції арабських монет, серед яких були такі рідкісні й надзвичайно коштовні екземпляри, як «зірчастий» дирхем аль-Мутавакіля Третього, срібний кісб еміра Давл-шаха Насрули і золота таньга цариці Кутайб-ханум з написом, що ним вісімнадцятирічна володарка на віки вічні проклинала свого бунтівного брата.
Хоча Ярковський-старший щотижня просиджував за кавою з Антеєм Марковичем не менше двох десятків годин, сім’ями вони не знались і візитів не практикували. Мати Ярковського-молодшого підозрювала, що Балтери не вважають їхню сім’ю рівною собі й час від часу нагадувала про це чоловікові.
«Бачу, що ті Балтери мають нас за селюків», – казала мати й додавала до цього припущення низку вкрай неполіткоректних висловів. На що батько або відмовчувався, або ж зауважував, що в місті (а, можливо, й в усій країні) немає ерудованішого та досвідченішого за Марковича знавця грошових знаків; й всі наступні жінчині інвективи щодо відсутності в нього гідності та недоречного самоприниження, Ярковський-старший витримував зі спокоєм давньоримського стоїка.
Тоді мати знімала з книжкової полиці поетичну збірку Антея Балтера «Рассветный путь» й урочисто зачитувала з пожовтілої сторінки вірш, присвячений Щербицькому.
– І це поезія? – риторично запитувала мати, презирливо помахуючи книжкою. – Твій знавець махрова бездарність. Графоман і нікчема. Підлизував за комуняками і тепер біля влади так треться, що аж тріщить. А пам’ятаєш, він колись писав віршики для плакатів у поліклініці:
Если тёмная моча
И кал обесцвечен,
Вызывай скорей врача —
Не в порядке печень.
– Шедевр поезії, так? – вирувала мати. – Еліот з Пастернаком відпочивають. І тобі, любий, стає совісті присідати перед порожнім місцем?
