Доба. Сповідь молодого бандерівця. Антін Мухарський
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Доба. Сповідь молодого бандерівця - Антін Мухарський страница 3
«Жуй повільно, чемненько. Випрями спину й кожен шматок пережовуй не менше шістдесяти разів. Він має добре просякнути слиною, яка своїми ферментами розчинить частину вуглеводів і поліпшить процес травлення», – з глибини далекого дитинства раптом виринає світлий образ моєї, Царство їй Небесне, бабусі – неперевершеної виховательки, знавця й дослідника медичної літератури, свідка царського режиму, прихильниці застосування фізичних методів лагідного насильства (ремінь, різки) для виховання гармонійної особистості. Я всміхаюся до себе й згадую в деталях дуже чітко той момент, коли вона мені це сказала. Я сиджу за цим самим столом, який вкритий приблизно такою ж скатертиною, і споживаю якісь котлетки з картопляною пюрешкою, а вона мене повчає.
Надворі 1976 рік. Саме розгул брежнєвського застою. Уся країна повниться споживацькою лихоманкою – румунські стінки, нові моделі телевізорів «Електрон» та «Горизонт», німецькі килими та сервізи «Мадонна», болгарські джинси «Ріла» та польські джинси «Одра», чеські луна-парки, жувальні гумки «Педро» (соціалістична відповідь європейському аналогу «Дональдів»), китайські термоси та багато інших цікавинок, за якими ганяється увесь радянський народ. Будують БАМ. Вдало закінчено космічний експеримент «Союз-Аполлон». Навколо зачаїлося КДБ. Дисидентів висилають з країни. Євреї тікають самі. Кидають за ґрати учасників Гельсінської спілки. Кандидатів у члени приймають у члени, а я – восьмирічна міська дитина із повною відсутністю апетиту – сиджу на тому ж самому, що і зараз (тільки абсолютно новенькому й дуже модному), червоному диванчику й жую. Жую довго, рахуючи кожен рух щелеп. Я чомусь дуже чітко запам’ятав ту цифру, яка в мене тоді вийшла, – 111. Можливо, цьому сприяло те, що мій друг Костік Папуас (Папуас – то прізвисько, бо був надто кучерявий) жив саме у сто одинадцятій квартирі.
– Сто одинадцять, – кажу бабусі, проковтнувши їжу.
– Що – сто одинадцять? – відриває вона очі від журналу «Здоров’я» з телеведучою Юлею Білянчиковою на обкладинці.
– Сто одинадцять разів замість шістдесяти… жував я… ну, щоб проковтнути все, що було в роті… – кажу я.
– Це тому, що батьки тебе не привчили з дитинства їсти естетично, а дозволяли набивати повний рот, як опудалу городньому. Принести дзеркало, щоб ти подивився на оту мавпу, яка сидітиме перед тобою? Га?
– Не треба! – лякаюся я, не дуже розуміючи, про яку мавпу йдеться. Про мене чи що?
Тим часом бабуся продовжує… «От у австро-угорській школі цісарських драгунів…» – і далі я вислуховував цілу теоретичну викладку (мабуть, поцуплену з чиїхось мемуарів – улюбленого літературного жанру моєї бабусі) про виховання майбутніх драгунів у якомусь там віденському корпусі. Бабуся довго, смакуючи кожним словом,