придушення свободи, влада стада замість індивідуальної відповідальності, підступ, брехня – то все наші вороги. Правда, честь, гідність, європейська культурна традиція, індивідуальна відповідальність, дієвий патріотизм, пошана до культурних цінностей, чесна праця – то все наші чесноти. Якщо це й твої цінності, друже, ставай на наш бік. Ставай українцем або, якщо хочете радикальніше, – то ставай «бандерівцем». Бо Бандера для комуняк та азіатів, як червона ганчірка для бика! Хай знають сволоцюги, що живий і невмирущий наш український Дух, хай виють у своїй Московщині й захлинаються слиною від ненависті до всього українського. Бо бояться понад усе вільної, щасливої та дійсно незалежної України, бо як буде така Україна, то не відродиться вже більше Імперія! Ось так думав я собі в ті благословенні часи.
А червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА Степана Бандери лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч із іншими артефактами тієї вільної, щасливої пори, а саме – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку він забув на столі після виступу в Спілці письменників на зборах Руху, а я поцупив, довгою стрічкою індійських презервативів, на яких чорним фломастером залишив свій автограф Левко Лук’яненко, підписавшись «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так, певно, і не зрозумівши на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора й написом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» з автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте у душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, якими жив на початку дев’яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ або, якщо хочете, «бандерівцем».
Отак стою я на кухні, притулившись лобом до прохолодного скла, і за кілька хвилин згадую цілу епоху, цілу добу тої піднесеної хвилі національного відродження, свідком і безпосереднім учасником якої був, і стає мені так затишно та приємно, і дивлюсь я в ту листопадову ніч, і знаю цю ніч напам’ять. Я колишу її, як мрію, у своєму серці й у своїй душі.
Ось ти – Антін Каштанський – корінний киянин, а це означає – напівукраїнець, на третину поляк, на чверть росіянин, на одну восьму скіф, гун, сармат та половець, о пів на дев’яту космополіт, о десятій завзятий націоналюга, о пів на дванадцяту повертаєшся з Будинку Актора додому. Ти йдеш мокрими, притрушеними жовтим листям вулицями, а навколо тебе вируючі неонові корпускули світла рушають у дикий геометричний танок, блимаючи темними зіницями калюж, у які ти намагаєшся не вступити. Вони наче розчленовують тебе на дві тіні. Ліхтарі виривають з мряки сріблясті конуси, і від їхніх мацаків тінь твоя, що йде попереду, росте й росте, розчиняючись у мерехтливому блискучому асфальті, а та, що наздоганяє, – бубнявіє чорнотою темних підвалів і, врешті, теж обганяє тебе. Ти – повільно крокуюча система осінніх координат, крапка перехрещення двох діагоналей мряки в латинській літері V. Кронами дерев пробігає
