від курсу. Ну, а якби й справді ми досі перебували надто близько від нашого острова, то чому б Огастесові не прийти й не сказати мені про це? Отак міркуючи про труднощі своєї невеселої самоти, я постановив зачекати ще двадцять чотири години, і якщо допомога не з’явиться, то пробратися до люка або спробувати переговорити з другом, або принаймні ковтнути свіжого повітря крізь отвір і запастися питною водою в його каюті. Одначе десь на цій думці я, попри неймовірні зусилля не спати, поринув не так у сон, як у стан глибокого заціпеніння. Мої марення були такі страшні, що годі описати. Начебто всі жахливі прояви і примари разом накинулися на мене. То бридкі й люті демони душили мене, придавивши величезними подушками. То велетенські змії обмотували мене тугими кільцями, пильно дивлячись мені в обличчя очима, в яких спалахували зловісні вогники. Потім переді мною простелилася безкрая пустеля – дика, моторошна, позбавлена всього живого. Повсюди, куди сягало око, здіймалися у височінь грубезні стовбури голих, безлистих дерев. Їхнє коріння було сховане під неозорими болотами з густо-чорною, застояною і гидкою водою. I, здавалося, ті дивні дерева мали в собі щось людське – вони вимахували кощавими руками, вони благали мовчазливі води пощадити їх різкими пронизливими голосами, сповненими нестерпної муки розпачу. Потім картина змінилася – я стояв, голий і самотній, посеред випалених жарким сонцем пісків Сахари. Біля моїх ніг розлігся лютий і грізний лев. Зненацька його очі розплющилися, й дикий погляд упав на мене. Вигнувшись усім тілом, він підхопився на ноги й ощирив страшні ікла. В наступну мить з його вогненно-червоної пащі вихопився рик, подібний до грому небесного, і я мов підкошений впав на землю. Задихаючись від жаху, я нарешті зрозумів, що почасти прокинувся. Отже, мій сон не був насправді сном. Бо я нарешті майже цілком очуняв, а страшні випробування не припинилися. На моїх грудях лежали важкі лапи величезного й аж ніяк не примарного страховища… Його гаряче дихання лоскотало мені вухо… Грізні білі ікла блищали в темряві…
Якби навіть моє життя тисячу разів залежало від того, чи ворухнуся я або вимовлю бодай слово, то й тоді я не зміг би ні поворухнутися, ні заговорити. Невідомий звір лежав у тій самій позі, не роблячи поки що спроби роздерти мене, а я почував себе під ним цілком безпорадним і, як мені здавалося, був на волосинку від смерті. I душевні, й фізичні сили покинули мене – і я гинув, гинув лише від страху. Мій мозок скаламутився… мене занудило… очі заволокло туманом, і навіть палахкотючі зіниці наді мною потьмяніли. Зробивши останнє надлюдське зусилля, я нарешті ледь чутно прошепотів Ім’я Господнє і наготувався смиренно вмерти. Мій шепіт, здавалося, пробудив у невідомого звіра зачаєну лють. Він навалився на мене всією своєю вагою, але який був мій подив, коли, тихо й протяжно заскавулівши, він заходився лизати мені обличчя й руки з щирим завзяттям, з найнесподіванішими проявами любові й радості! Я був приголомшений, я розгубився, але хіба я міг забути, як
