набий, або палець на нозі відкуси чи жопу прострель! Бо не личить мужикам пиздіти, як бабам. Бо якщо ти пиздиш – то ти не мужик! А ти – мужик! Ото сиди і не пизди. Мовчи, бля, мужик!
І терпіння моє було титанічним!
Проте коли мама випадково дізналася з її переписки, що вона «старая б…дь, которая повиращівала ублюдочних синочков дядєй-блядєй», і з нею трапився серцевий напад, я зрозумів, що терпіння моє скінчилося.
Заїбав цей мужик усередині, який усе мовчить і мовчить, наче гівна об’ївся. Узяв я його та й прихлопнув. Зарубав на хуй сокирою, як той Родіон Романовіч «старушку-процентщіцу». Бо хто той мужик? Типовий москаль ординський. Раб суспільних штампів, пострадянська почвара та євразійський дурень. Уся Європа, весь цивілізований світ – ВМІЄ ГОВОРИТИ! Як виникає проблема, то краще про неї говорити, ніж ховати всередині, наживаючи хвороби та нервові зриви. А проблема Є!
Так ото ж я і кажу. ЗАЇБАЛИ КАЦАПСЬКІ БАБИ! Заїбали усі ці гламурні, пиздороті, всипані стразами дворові шавки, всі ці директори глянцевих журналів, усі ці тупі бульварні шлюхи, що, вчепившись у багатих чоловіків, нав’язують свої жлобські провінційні смаки. Уся ця дешева провінційна піна, що, понаїхавши до Києва, диктує свої закони і «керує суспільною думкою».
Так ото кажу – мені до дупи ваша тупа кацапська думка. «Синдром Окунської» свідчить про наявність у суспільстві ще однієї колосальної проблеми. Жінки, чий суспільний статус визначається як «багатодітна мати», використовуючи маніпулятивні схеми, домагаються уваги суспільства, публічно знищуючи своїх чоловіків, отримуючи з цього матеріальні та іміджеві зиски. Та й узагалі, проблема «успішних жінок зі сталевими яйцями», що використовують чоловіків виключно як об’єкти знищення, стає дедалі актуальнішою. Ось давайте про це і поговоримо!
Адже я довго мовчав, ніяк не коментуючи наші стосунки, сподіваючись на перемогу розуму та відповідальності. Я стійко, скільки було сили, тримав удари долі, судових виконавців, образи і наклепи в публічному просторі, розлуку з дітьми, їхній плач по телефону і питання: «Тату, коли ти до нас прийдеш?», хоч це вартувало мені передінфарктного стану, декількох гіпертонічних кризів та постійних нападів стенокардії. Однак здоров’я моє підірвано, як і матеріальний добробут, як і добре ім’я, – мені нічого втрачати. Роботи нема, часу вільного – купа, все думаю, як ми дожилися до такого? Тому сів і написав книгу.
Я не знаю, скільки мені лишилося жити, а тому не впевнений, чи встигну викласти дітям своє бачення ситуації, заручниками якої вони стали. Проте діти мусять дізнатися думку батька про ті події, які вони допіру бачитимуть очима своєї матері.
Душа моя випалена, і мені вже абсолютно байдуже, що скажуть і подумають люди. Знаю одне – тримати це все в собі більше несила. Ця книга написана кров’ю мого серця. І все в ній – майже абсолютна правда.
Пиздець мужику.
Амінь.
Відділення перше
«Лагідна
