милість, – мовив на тому.
– Що ж, божий чоловіче, – одказав йому прощальник, чіпляючи шаблю до пояса, – коли вже Господь умудрив тебе сліпотою, то співай же добрим людям, не гнівлячи його…
Затим накинув на густо взятий плямами жупан кирею – тяжко ж гонористо й хмільно подивували запорізькою гульнею київських салогубів – й з полегшенням випірнув на заможне дідове дворище, облямоване живоплотам з бузку й дрібного явору, за яким вже зрання теплився путівець до Вишгородського шляху.
Він стільки разів у своєму житті збирався у подорожі (переважно небезпечні), що цього разу знову, як і перед Конотопом, коли рубано було москалів безміру, з якимось надмірним спокоєм скочив у сідло й, ледь піднявшись на стременах, взятою у пучку долонею перехрестив кобзареве обійстя із вкляклим у напіввідкритих воротах дідом.
– Не скисни на путрі, мосьпане, – незлобиво прошептав услід Порфирій. – Хутчій правуй спасатися, бо Палієві зарізяки, як здибають, твого низового гонору не потерплять… Шабелькою поголять.
Розділ другий
Гостини на Куренівці
У своєму тривалому, щедро розмальованому кров’ю й степовим пилом житті він зробив зовсім мало помилок й іноді думав, що саме тому Господь надарував його довгим віком; і тепер, коли заспокоєна степом, небом і дорогою душа тверезо зважила стан речей, кінь, наче вгадавши його рішення, звернув на Вишгород. Конче, ще до смерку треба було навідати пана-майстра, котрому на схилі літ виділено келію у Братському монастирі.
Замолоду меткий український шляхтич Кликовський подався на Великий Луг, хутко вибився у курінні й вже примірявся до каламаря військового писаря, та у Цецорській битві осліпив його турецький свинець; жахлива темна журба проте не випалила світлу душу, а привела до братства кобзарів. Пан – майстер навчив його настроювати кобзу, відбиватися палицею у степу від голодних собак й лихих людей, а Пан-отець прилучив до древньої кобзарської мудрості – «Устиянських книг», й обернувся учорашній запорожець в одного з найшановніших українських старців.
Жоден з кобзарів не був бідняком, а Кликовський і поготів: після виснажливих мандр по неспокійній небезпечній Україні він спочивав у придбаній кам’яниці на Подолі.
Там же у тайнику зберігав дванадцять «устин», відтоді, як братчики зажадали, аби він заступив взятого на небеса древнього Пана-майстра.
І його Господь не забув, коли душа вже готувалася покинути висхле, наче осіння ковила, тіло й надав притулок у братській келії біля поварні, де спасав молитвою і себе, і священні кобзарські книги.
Незаперечно й неминуче зарахований долею до її улюбленців прощальник і справді мав чудернацьке прізвище – Фортуна, котре аж ніяк не могло прилипнути до нього на Січі; низовці завзято клеїли йому свого часу прізвисько Грек, та він вперто аж до брязкання шаблею відстоював батьківське, за що ледве не потрапив до стовпа під киї – відтак відступилися
