собою кричущі протилежності: Фесалій був саженного росту та й виглядав у жупані з киреєю геть не старезним дідом, гультіпаки ж були хирляві, а їхні семряги аж ніяк не пасували до оздоблених сріблом дорогих мушкетів.
– Не гніви Бога, мосьпане, – старший з гультіпак оговтався першим, – монастир у іншому боці…
– Чортів мазепинцю, – просичав його напарник, – хутко кидай шаблю і сап’янці перед собою… І жупан не забудь…
– Послухайте, дітки, моєї ради, – зичливо мовив їм прощальник, – не маю я на вас гніву – то йдіть собі з Богом. Та й жупан мій геть у дьогті…
Гультіпаки хижо перезирнулися й рвучко сіпнулися правими щоками до прохолодного срібла на мушкетних ложах.
Терпіння й смиренність прощальника враз тріснули – зіштовхнувши коня подалі від гріха з путівця, він затанцював розмашистого запорізького гопака й, опинившись перед гультіпаками, вже тримав їх обох, ухопивши за чуприни, на рівні очей, палаючих напівзабутим молодим вогнем.
– Ну, що, курві сини, вам ще хочеться моєї шаблі? – тихо запитав він й погойдав лівицею і правицею.
Від нестерпного болю нападники ледь не обмочили сльозами й сечею семиряги й спромоглися лише на очманіле белькотання.
Не опускаючи їх, Фортуна кілька разів вдарив каблуком чобота по мушкетах, котрі враз перетворилися у непотрібне залізяччя.
– Хто ви такі, сліпії голови? – запитав у гультіпак, поставивши обох на землю.
– Палієві ми люди, – відповів старший. – Прости, батьку. Багато нам крові Мазепа пустив. У Фастові різню зчинив.
– Семена знаю, – роздумливо, радше для себе, а не для них протяг Фортуна. – Не у свого воза впрягся фастівський полковник. Та йому і вам один Бог суддя. Щезніть, сліпії голови.
Вишгород прощальник проїхав без пригод, хоча завжди гомінке й велелюдне містечко зустріло його загрозливою тишею; до київського передмістя Куренівки він дібрався пізнього вечора, коли вибілений місяцем путівець вперся у місток через Курячий Брід й затим зник серед приземкуватих, вкритих очеретом будівель з маленькими темними віконцями.
По той бік містка доживала віку стара верба із розсіченим блискавкою при землі стовбуром; під нею зашелестіло чи то сіно, чи солома, й дорогу Фортуні загородив козак у пом’ятій чумарці. У правій руці він тримав мушкет, а лівою струшував від налиплих до смушевого верху остюків шапку.
– Стій, нічна душа, – мовив незлобиво. – Чого пхаєшся чорту у зуби. Козаки сплять. Куріний спочиває.
– Не згадуй, козаче, всує лукавого. Нехай тобі Господь у службі допомагає. А курінного Лозу таки збуди… Він у мене у Лузі вчився шаблями стукатися. То тепер нехай віддячить старому січовику.
На тому Фортуна спішився з коня, котрий насторожено форкнув, ледь вони ступили на скрипучий, та ще досить міцний місток.
Не в спромозі збагнути, що ж йому діяти, вартовий підняв на зухвальця мушкет.
– Стій,
