з нею так хвилюють мене. Адже я знав її стан, знав, що вона має на увазі когось іншого, коли говорить зі мною, і все-таки це викликало в мене поривання до чогось незнаного, бентежило мене, робило інколи без будь-якої підстави щасливим або нещасним.
До мене підходить маленька сестра:
– З вами хоче поговорити начальниця.
Я підводжусь і йду слідом за нею. На серці в мене трохи неспокійно. Либонь, котрась із сестер підглядала за нами, і начальниця хоче мені сказати, що я можу розмовляти тільки з хворими, яким понад шістдесят років, або вирішила взагалі відмовити мені, хоч головний лікар і заявив, що для Ізабели корисно бути в товаристві.
Начальниця приймає мене в своїй вітальні. Тут пахне воском од підлоги, доброчесністю й милом. Сюди не проникає подих весни. Начальниця, худорлява енергійна жінка, зустрічає мене ласкаво: вона вважає мене бездоганним католиком, що любить Бога і вірить у Церкву.
– Скоро травень, – каже вона, дивлячись мені просто у вічі.
– Так, – відповідаю я і переводжу погляд на білі, як вишневий цвіт, гардини та чисту блискучу підлогу.
– Тому ми й подумали, чи не влаштувати нам травневі відправи.
Я мовчу, але в мене відлягає від серця.
– В міських церквах тепер щовечора о восьмій годині будуть відправи, – пояснює начальниця.
Я киваю головою. Я знаю ці відправи. В присмерку струмує ладан, блищить дароносиця, а після відправи молодь ще довго гуляє на цвинтарях під старими деревами, де гудуть хрущі. Правда, я туди ніколи не ходжу, але пам’ятаю це ще з довоєнного часу. Тоді починалися мої перші пригоди з молодими дівчатами – дуже хвилюючі, таємничі й невинні. Однак я не маю особливого бажання цілий місяць приходити сюди щовечора о восьмій годині, щоб грати на органі.
– Ми хотіли б принаймні хоч щонеділі мати увечері відправу, – каже начальниця, – я маю на увазі святкову відправу з органною музикою і «Te deum». Звичайно, в нас і так будуть щовечора відправи для сестер.
Я обмірковую пропозицію. У неділю ввечері в місті нудно, а відправа триває не більше години.
– Платити ми зможемо небагато, – пояснює начальниця. – Стільки, як за месу. Для теперішніх часів це мало, правда?
– Так, дуже мало, – відповідаю я. – У нас же там інфляція.
– Я знаю. – Вона нерішуче дивиться на мене. – В церковному розпорядку, на жаль, цього не передбачено. Церква думає століттями. Доводиться з цим миритися. Зрештою, ми робимо це для Бога, а не для грошей. Хіба не так?
– Можна робити це і для Бога й для грошей, – заперечую я. – Так було б найкраще.
Вона зітхає.
– Ми зв’язані ухвалами церковних властей. А вони виносять їх раз на рік, не частіше.
– А щодо утримання священиків, соборного капітула і пана єпископа – теж раз на рік? – питаю я.
– Цього
