створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю – бо дівчині було тільки двадцять років – і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.
– Ходімо, Рольфе, – каже вона, беручи мене за руку.
Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.
– Я не Рольф, – пояснюю я, – а Рудольф.
– Ти не Рудольф.
– Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.
Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.
– Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.
Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.
– Не будь нудним, – каже вона. – Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?
– Справді, чому? – здивовано відповідаю я. – Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?
Вона киває головою.
– Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?
– Лікар теж? – питаю я.
– Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.
– А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.
Ізабела сміється.
– Я так і думала! Ти теж не знаєш цього. Як і лікар.
– То яка ж вона тоді?
Ізабела зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і запах квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.
– Її тоді зовсім немає, – каже вона.
Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, котрий носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.
– Що ж тоді залишається, коли трави немає? – питаю я.
– Нічого не залишається. Тільки як на неї дивитись, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутися.
– Що? Що її там немає?
– Ні, як воно вмить стає на своє місце – трава і все, що є позад тебе. Треба лиш дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш – інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.
– Хто, Ізабело? – дуже обережно питаю я.
– Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.
Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.
– Мене теж не стає, коли ти обертаєшся? – питаю її.
– Тебе теж. Нічого не залишається.
– Он як! – кажу я, трохи вражений. – А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.
– Ти обертаєшся не в той бік.
– А хіба від цього теж щось залежить?
– Для тебе залежить, Рольфе.
