трюк Едуарда: він сподівається, що ми здамось, коли кельнери не обслуговуватимуть нас.
– Старший офіціант! Ви оглухли? – розлягається раптом у залі громовий голос з першокласним прусським казарменим відтінком. Він одразу діє, як сигнал труби на старих бойових коней. Кельнер зупиняється, ніби йому вистрілили в спину, і обертається; два інших кидаються до нас звідкись збоку, хтось клацає каблуками, якийсь чоловік, що сидить недалеко від нас, схожий на військового, тихо вигукує: «Браво», і навіть Едуард біжить, щоб довідатись, кому належить цей голос з вищих сфер. Він знає, що ні я, ні Ґеорґ не можемо так командувати.
Ми мовчки дивимось на Рене де ля Тур. Вона сидить собі спокійно й скромно, нібито все це її не стосується. Проте гукнути так могла тільки вона – ми знаємо голос Віллі.
Кельнера зупиняється біля нашого столика.
– Що панство бажає?
– Суп з макаронами, гуляш і каша для двох, – каже Ґеорґ. – І швидше, а то ми прочистимо вам вуха.
Едуард підходить до нас. Він не розуміє, що сталося, і кидає погляд під стіл. Там ніхто не сховався, а дух не може так ревти. Ми теж не можемо, Едуард знає це.
– Дуже прошу вас, – каже він нарешті, – в моєму закладі не зчиняти такого галасу.
Ніхто не відповідає. Ми тільки байдуже позираємо на нього. Рене де ля Тур пудриться. Едуард повертається, щоб іти геть.
– Хазяїне! Йдіть-но сюди! – лунає раптом той самий громовий голос у нього за спиною.
Едуард швидко повертається і вирячує на нас очі. На наших обличчях та сама байдужа посмішка. Його погляд зупиняється на Рене де ля Тур.
– Це ви щойно?…
Рене закриває пудреницю.
– Що? – питає вона срібним чарівним сопрано. – Що ви хочете?
Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.
– Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблох? – питає Ґеорґ. – Здається, у вас галюцинації?
– Але ж хтось щойно…
– Ти збожеволів, Едуарде, – перебиваю я його. – І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам не цікаво продавати твоїм рідним дешевий надгробок з фальшивого італійського мармуру, а кращого ти не вартий.
Едуард кліпає очима, як старий сич.
– Дивна ви людина, – каже Рене де ля Тур ніжним, як у флейти, сопрано. – Звалюєте на своїх гостей вину за те, що ваші кельнери глухі.
Вона сміється – чарівна дзвінка суміш срібла й музики.
Едуард хапається за голову. Він втрачає останню витримку. Ні, цю дівчину теж ні в чому не запідозриш. Той, хто так сміється, не може горлати, як солдафон.
– Можете йти, Кноблох, – недбало кидає Ґеорґ. – Чи хочете побалакати з нами?
– І не їж так багато м’яса! – додаю я. – Мабуть, вся біда в ньому. Як ти щойно казав нам: згідно з найновішими науковими даними…
Едуард рвучко повертається і швидко йде геть. Ми чекаємо, поки він відійде на достатню відстань.
