покійний батько шістдесят років тому, коли засновував фірму, купив його ще дешевше – за якихось там п’ятдесят марок.
– Обеліск? При чому тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.
– Саме тому його й не шкода було б, – пояснюю я, – а хреста жаль. За інший такий тепер нам доведеться заплатити великі гроші.
Генріх тільки сопе. У нього в носі поліпи, і тому йому завжди важко дихати.
– Ви, може, хочете сказати, що цей хрест зараз нам коштував би три чверті мільйона?
– Про це ми скоро дізнаємось, – каже Ґеорґ Кроль. – Завтра тут буде Ризенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальдському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.
– У нас є ще обеліск, – лукаво зауважую я.
– Чому ви не продасте його самі? – спалахує Генріх. – Значить, завтра приїздить сюди Ризенфельд? Гаразд, у такому разі я залишусь тут і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!
Ми з Ґеорґом перезираємось. Ми знаєм, що Генріха треба тримати від Ризенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом касторки. Чесний старомодний комерсант нагнав би на Ризенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі часи, коли ще гроші були грошима, а вірність – душею честі, як влучнр сказав наш любий фельдмаршал. Генріх дуже високої думки про такі банальності. А Ризенфельд – ні. Для нього вірність – це те, чого треба вимагати від інших, коли їм це не вигідно, і від себе самого, коли тобі з цього є якийсь зиск.
– Ціни міняються щодня, – каже Ґеорґ. – Про це нічого й говорити.
– Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?
– Побачимо. Ти привіз гроші?
Генріх витріщує на Ґеорґа очі.
– Гроші? Що ви ще вигадаєте? Як я міг привезти гроші, коли товар ще не доставлено? Це ж неможливо!
– Нічого неможливого тут немає, – заперечую я. – Навпаки, тепер тільки так і роблять. Це зветься платнею наперед.
– Платня наперед! – Генріх презирливо морщить свого товстого носа. – Що ви, класний наставнику, розумієте в цьому? Як можна в нашому ділі вимагати наперед платню від засмучених родичів покійника, коли на могилі ще не зів’яли вінки? Правити гроші, коли товар навіть не доставлено?
– Звичайно. А коли ж іще? Люди тоді змучені, і з них легше взяти гроші.
– Змучені? Дуже багато ви розумієте! Тоді вони твердіші за крицю! Після всіх витрат на лікаря, на труну, на священика, на могилу, на квіти, на поминки – та вам не дадуть наперед і десяти тисяч, чоловіче! Людям треба спочатку трохи відійти. І перш ніж платити за товар, їм треба побачити його на кладовищі, а не в каталозі, хай навіть ви власноручно намалюєте ті надгробки китайською тушшю і справжнім сусальним золотом, яким роблять на пам’ятниках написи, та ще й додасте кілька зображень засмучених родичів.
Знову закид на мою адресу. Та я не звертаю на нього уваги. Це правда, я не тільки малюю надмогильні пам’ятники для нашого каталогу і розмножую малюнки
