2 року залишало Європу, було ковчегом. Повінь наростала. Вона вже давно затопила Німеччину та Австрію і захлеснула Польщу і Прагу; Амстердам, Брюссель, Копенгаген, Осло і Париж уже затонули в ній, міста Італії смерділи нею, і в Іспанії вже не було безпечно.
Узбережжя Португалії стало останнім притулком для втікачів, яким ідеї справедливості, свободи і терпимості були дорожчі за батьківщину і саме існування. Хто звідти не міг досягти берегів обітованої землі – Америки, той гинув. Він був приречений стекти кров’ю в хащах недосяжних для біженців виїзних та в’їзних віз, безнадійних спроб добути дозвіл на перебування в країні та на роботу, в хащах таборів для інтернованих, бюрократизму, самотності, чужого оточення і тієї жахливої повсюдної байдужості до долі поодиноких людей, яка з’являється внаслідок війни, страху і нужди. Людина в той час була ніщо, чинний паспорт – усе.
В другій половині дня я ходив до казино «Есторіль» з надією виграти. Я ще мав один пристойний костюм, і мене впустили туди. То була остання безглузда спроба пошукати щастя. Дозвіл на наше перебування в Португалії кінчався через кілька днів, і ми з Рут не мали ніяких інших віз. Пароплав, що стояв на Тахо, був останнім судном, на якому ми ще у Франції сподівалися досягти Нью-Йорка; але квитки на нього були розпродані кілька місяців тому, а нам, крім дозволу на в’їзд до Америки, бракувало ще понад триста доларів на проїзд. Я спробував принаймні роздобути грошей єдино там можливим шляхом – виграти. Це було безглуздо, бо навіть коли б і виграв, то потрібне було ще одне чудо, щоб потрапити на пароплав. Проте розпач і небезпека навчили втікачів вірити в чудо; інакше неможливо й вижити.
З шістдесяти доларів, що ми мали, п’ятдесят шість я програв.
Пристань того пізнього вечора була безлюдна. Та через якийсь час я помітив чоловіка, що безцільно вештався по набережній, а потім зупинився і, так само як і я, вп’явся очима в судно. Я прийняв його за одного з багатьох знедолених, викинутих на берег, і не звертав на нього уваги, поки не помітив, що він спостерігає за мною. Страх перед поліцією не залишає втікача ні на мить, навіть уві сні, навіть коли йому зовсім нема чого боятись, тому я зразу ж, ніби мені надокучило там гуляти, повернувся й поволі пішов з пристані, як людина, котрій нічого боятись.
Невдовзі я почув за собою кроки. Не прискорюючи ходи, я пішов далі, роздумуючи водночас, як сповістити Рут, якщо мене заарештують. До пофарбованих пастеллю будинків, які, наче сонні метелик вночі, стояли в кінці набережної, було ще далеко, і я не міг перебігти до них і зникнути в провулках, перш ніж у мене почнуть стріляти.
Незнайомий наздогнав мене. Він був трохи менший за мене на зріст.
– Ви німець? – запитав він німецькою мовою.
Не зупиняючись, я похитав головою.
– Австрієць?
Я не відповів. І все дивився на пофарбовані пастеллю будинки, які наближались надто повільно. Я знав, що серед португальських поліцаїв були й такі, що добре говорили по-німецьки.
– Я не поліцай, – сказав чоловік.
Я не повірив йому. Він був у цивільному, але в Європі жандарми в цивільному затримували мене разів шість. Хоч у мене в той час лежали в кишені бездоганні документи, виготовлені в Парижі одним празьким професором математики, в них можна було помітити підробку.
– Я бачив, як ви дивились на пароплав, – мовив незнайомий. – Тому подумав…
Я окинув його байдужим поглядом. На вигляд він не був схожий на поліцая; але жандарм, що останнього разу схопив мене в Бордо, мав такий гідний жалю вигляд, як святий Лазар після триденного перебування в труні, а виявився жорстокіший за всіх інших. Він арештував мене, хоча знав, що німецьке військо через день має бути в Бордо; я б так і загинув, коли б милосердий директор в’язниці через кілька годин її не випустив мене.
– Ви хочете виїхати до Нью-Йорка? – спитав чоловік.
Я промовчав. Мені досить було зробити ще двадцять кроків, щоб мати змогу збити його з ніг, а самому втекти, якщо в цьому виявиться потреба.
– Ось у мене є два квитки на пароплав, що там стоїть, – сказав незнайомий, засовуючи руку до кишені.
Я поглянув на білети. При слабкому світлі важко було прочитати, що на них написано. Проте ми тоді вже досить близько підійшли до будинків. Я міг рискнути зупинитись.
– Що все це означає? – запитав я португальською мовою, з якої знав кілька фраз.
– Ви можете взяти їх собі, – відповів чоловік. – Вони мені не потрібні.
– Вони вам не потрібні? Як це розуміти?
– Мені вони вже не потрібні.
Я дивився на чоловіка, не розуміючи його. Здавалося, він таки справді не поліцай. Щоб затримати мене, йому не було потреби вдаватись до таких незвичайних трюків. Але ж якщо квитки на пароплав були справжні, то чому він сам не міг скористатися з
