недовірливо дивився на чоловіка. Правда, я звик до того, що люди нашого сорту іноді впадали в розпач; що вони часто боялися лишитись самі; що на них находила своєрідна місцебоязнь людей, для яких уже ніде немає місця; і що часом отак уночі якийсь товариш, нехай навіть зовсім незнайомий, міг оберегти іншого від самогубства; але в такому випадку само собою зрозуміло, що людина потребує допомоги, а не допомагає іншому; і не призначає за це ніякої винагороди. У всякому разі – не таку.
– Де ви живете? – спитав я.
– Туди я не хочу. Чи є тут ресторанчик, де можна посидіти?
– Напевно, що десь можна.
– Чи нема якогось такого – спеціально для емігрантів? Як от Саfе́ de lа rоsе[1] у Парижі?
Саfе́ de lа rоsе я знав. Там ми з Рут ночували два тижні підряд. Власник кафе дозволяв це тим, хто замовляв собі каву.
Ми приносили з собою кілька газет і лягали прямо на підлозі. Я ніколи не спав на столах; з підлоги принаймні ніколи не впадеш…
– Не знаю жодного, – відповів я.
Я-то знав один такий заклад. Але хіба ж можна чоловіка, який хоче подарувати кому-небудь два квитки на пароплав, вести туди, де люди ладні віддати за них своє око!
– Тут я знаю лише один-єдиний ресторан, – сказав незнайомий. – Але ми можемо подивитись. Може, він ще й відкритий.
Він махнув рукою шоферу самотнього таксі й поглянув на мене.
– Гаразд, – погодився я.
Ми сіли в машину, і мій супутник назвав шоферові адресу. Мені б треба було попередити Рут, що я до ранку не повернуся; та раптом, тільки-но я сів у темне, з якимсь неприємним запахом таксі, в мене спалахнула така шалена надія, що аж голова пішла обертом. Може, все це реальне? Може-таки, ще не настав кінець нашому життю і здійсниться неможливе – наш порятунок? Тепер я боявся лишити незнайомого бодай на секунду.
Ми об’їхали схожу на театральні куліси Prada сіо Соmегсіо[2] і невдовзі потрапили в плутанину сходів та провулків, що вели нагору. Та частина Лісабона мені не була знайома. Як і всюди, я знав, головним чином, церкви та музеї – не тому, що так уже любив Бога чи мистецтво, а просто тому, що в церквах та музеях ніколи не перевіряють документів. Перед розп’ятим Христом та перед майстрами мистецтва я був ще людиною, а не якимось індивідуумом з сумнівними посвідками.
Ми вийшли з таксі й почали підійматися сходами та покрученими провулками нагору. В повітрі плавали запахи риби, часнику, нічних квітів, нагрітого сонцем каміння і сну. Збоку в сяйві місяця здіймався в нічне небо замок Святого Ґеорґа, і місячне світло, наче водоспад, каскадами ринуло по численних сходах. Я обернувся й поглянув униз у гавань. Там текла ріка, а ріка – це свобода, життя, вона вливалася в море, а море – це вже Америка… Я зупинився.
– Сподіваюсь, ви не збираєтесь поглумитися з мене, – мовив я.
– Ні, – відповів незнайомий.
– Я маю на увазі – з квитками на пароплав, – пояснив я. Він їх ще там, на пристані, знову поклав собі в кишеню.
– Ні, – запевнив мій супутник. – Я не жартую. – Тут він показав на невеличку
Кафе «Троянда».
Торгова площа (
