нього, і на цю ніч нам і його досить… Ви довго жили у Франції?
– Поки можна було.
– Були інтерновані?
– Коли вибухнула війна. Як і всі інші.
Шварц кивнув.
– Ми теж. Я був щасливий, – несподівано тихо мовив Шварц, похиливши голову і відвівши вбік погляд. – Я був дуже щасливий. Щасливіший, ніж будь-коли сподівався стати.
Спантеличений, я обернувся до нього. Далебі, він зовсім не скидався на щасливця. То був звичайнісінький, трохи несміливий чолов’яга.
– Коли? – здивовано запитав я. – Чи не в таборі?
– Останнього літа…
– 1939 року? У Франції?
– Так. Влітку перед війною. Я досі не можу збагнути, як усе вийшло. Я повинен з кимсь поговорити про це. Знайомих тут у мене немає. Якщо я з кимсь поговорю про це, воно з’явиться мені знову. Тоді воно мені стане ясніше. І лишиться назавжди. Я тільки повинен ще раз… – Він обірвав фразу. – Ви розумієте? – запитав після паузи.
– Так, – відповів я і обережно додав: – Це не важко зрозуміти, пане Шварц.
– Цього взагалі неможливо зрозуміти! – раптом палко і пристрасно заперечив він. – Вона мертва. Вона лежить у кімнаті з зачиненими вікнами. В огидній дерев’яній труні, мертва, і… то вже не вона! Хто може це збагнути? Ніхто! Ні ви, ні я, і ніхто; а хто скаже, що розуміє це, той покривить душею!
Я мовчки чекав. Мені нерідко доводилось зустрічати таких людей. Людям без батьківщини втрату пережити важче. Ніде тоді не знаходиш опори, і чужина стає страшенно чужою. Я сам це пережив у Швейцарії, коли до мене дійшла звістка про те, що моїх батька та матір спалили в концентраційному таборі в Німеччині. Мені весь час ввижалися очі моєї матері в вогні печі. Та картина переслідувала мене ще й тоді в Лісабоні.
– Гадаю, ви знаєте, що таке емігрантський колер,[3] – уже спокійніше сказав Шварц.
Я ствердно кивнув. Офіціант приніс у мисці креветки. Я раптом відчув сильний голод і пригадав, що з полудня нічого не їв. Я нерішуче поглянув на Шварца.
– Їжте, їжте, – запрошував він. – Я почекаю.
Шварц замовив вино і сигарети. Я їв швидко. Креветки були свіжі й смачні.
– Мені трохи незручно перед вами, – виправдовувався я, – але я дуже зголоднів.
Я їв і поглядав на Шварца. Той сидів спокійно, дивився на панораму міста внизу, не виказуючи ні нетерпіння, ні роздратування. Я відчув до нього щось схоже на прихильність. Очевидно, він звільнивсь від фальшивих правил пристойності і знав, що навіть коли поряд хтось страждає, можна відчувати голод і їсти, не зрікаючись своїх чуттів. Коли нічим не можеш допомогти людині, то голодному краще з’їсти свій хліб, поки його не відняли. Ми ніколи не знаємо, коли у нас можуть відібрати хліб.
Відсунувши тарілку, я взяв сигарету. До того я вже давно не курив. Все заощаджував гроші, щоб мати їх більше для рулетки.
– На мене найшов той колер весною тридцять
Хвороба коней, схожа на сказ. Ремарк вживає цей термін для характеристики людини, яка вже не може контролювати своїх вчинків.
