не тікав. Могло ж бути, що він мав на увазі не мене. Але він зупинився переди мною і, дивлячись на мене, запитав:
– Пробачте, у вас можна прикурити?
– Прикурити?… – перепитав я, а потім поспіхом: – Авжеж можна! Сірник…
Опам’ятавшись, я сунув руку в кишеню, шукаючи сірники.
– Навіщо сірники? – здивувався есесівець. – Адже у вас горить сигарета!
Я зовсім забув, що курю. Підставив йому сигарету. Він притулив свою до вогника на кінці моєї сигарети й почав смоктати.
– Що це у вас за сигарета? – спитав есесівець потім. – Вона пахне майже як справжня сигара!
То була французька «Голуаз». Переходячи кордон, я захопив їх кілька пачок.
– Подарунок від приятеля, – відповів я. – Французьке зілля. Чорний тютюн. Він привіз їх, повернувшись із подорожі. Для мене вони теж занадто міцні.
Есесівець засміявся.
– Найліпше – це зовсім кинути курити, правда? Як це зробив фюрер. Але як ти кинеш, особливо в такі часи?
Він козирнув і пішов далі.
Шварц ледве помітно всміхнувся.
– Коли я ще був людиною, яка мала право куди-небудь ступити ногою, то сумнівався, читаючи, як письменники змальовують різні страхи і жахи: що у жертви завмирає серце, що воно ніби ціпеніє, що людині пробігає мороз по спині чи по жилах, що все її тіло обливається потом… – я вважав, що то всього лиш заяложені слова і поганий стиль; можливо, все це так і є. Але в той же час я мушу визнати: це правда! Я все це пережив сам і точнісінько так, хоча раніше, коли ще нічого подібного не зазнавав і сміявся з цього…
Підійшов офіціант і запитав:
– Може, добродії бажають прийняти ще когось до свого товариства?
– Ні.
Він схилився трохи нижче нади мною:
– Не хочете, перш ніж відмовитись остаточно, поглянути на тих двох дам, що біля стойки?
Я поглянув. У однієї з них, на перший погляд, була досить ставна постать. Обидві в вечірніх сукнях, які тісно облягали стан. Облич я не міг розглядіти як слід.
– Ні, – сказав я ще раз.
– Це справжні дами, – пояснив офіціант. – Ота, що праворуч, німкеня.
– Це вона вас послала сюди?
– Ні, шановний пане, – відповів офіціант з чарівною невинною посмішкою. – Це моя власна ідея.
– Гаразд. Забудьте її. І принесіть нам чого-небудь поїсти.
– Що він хотів? – поцікавився Щварц.
– Просватати нам онуку Мата Харі. Ви, певно, забагато дали йому на чай.
– Я ще нічого не платив, – серйозно відповів Шварц. – А ви гадаєте, це шпигунки?
– Не виключено. Але в ім’я єдиного для них ідеалу – заради грошей.
– Це німкені?
– Одна з них, як сказав офіціант.
– Ви гадаєте, вони перебувають тут, щоб виловлювати
