я нічого не чув про неї. Не знаю, чи не вийшла вона знову заміж. Якщо вона одружена вдруге…
– І з-за цього ти пробирався сюди?
– Авжеж, – відповів я здивовано. – А чого ж іще?
– Ми повинні десь тебе сховати, – сказав він. – Цю ніч ти можеш переспати тут у кабінеті на канапі. Я розбуджу тебе до семи годин. О сьомій служниця приходить сюди прибирати. А після восьмої можеш знову зайти. До одинадцяти пацієнтів не буде.
– Вона вийшла заміж? – спитав я.
– Гелен? – Мартенс похитав головою. – Я гадаю, що вона навіть не розлучена з тобою.
– Де вона мешкає. В тій самій квартирі?
– Напевно.
– У неї ще хтось живе?
– Кого ти маєш на увазі?
– Її мати. Сестри. Брат. Або ще хтось із родичів.
– Цього я не знаю.
– Ти повинен розвідати, – сказав я. – І сказати їй, що я тут.
– Чому ти сам не скажеш їй цього? Он там телефон…
– А якщо у неї хтось є? Наприклад, брат, який мене вже раз виказав?
– Та правда, – погодився Мартенс. – Вона може розгубитись, як і я. І це може зрадити її.
– Крім того, Рудольфе, я навіть не знаю, якої вона тепер думки про мене. Адже минуло цілих п’ять років, а ми прожили після одруження разом тільки чотири. П’ять років – це більше, ніж чотири, а розлука здається в десять разів довшою, ніж сумісне життя.
Мартенс кивнув.
– Я тебе не розумію, – сказав він трохи згодом.
– Цілком можливо. Я й сам себе не розумію. Адже ми живемо різним життям.
– Чому ти не написав їй?
– Зараз я тобі цього не можу пояснити. Сходи до Гелен. Побалакай з нею. Вивідай, що вона думає. Якщо, по-твоєму, буде варто, скажи їй, що я тут, і спитай, де мені можна зустрітися з нею.
– Коли мені піти до неї?
– Зараз, – сказав я здивовано. – А коли ж іще?
Він озирнувся довкола.
– Де ж тобі перебути цей час? Тут не зовсім безпечно. Не дочекавшись мене, дружина може прислати сюди служницю; вона звикла, що я після прийому хворих підіймаюсь до себе нагору. Або ж мені довелося б тебе тут замкнути. Але це також може привернути увагу.
– Я не хочу сидіти під замком, – заявив я. – А ти не можеш сказати дружині, що треба зробити візит до якогось пацієнта?
– Скажу їй це потім, коли повернуся. Так простіше.
Я помітив блиск у його очах, і мені здалося, ніби він на мить примружив ліве око. Я згадав нашу хлоп’ячу дружбу.
– Поки що я сходжу в собор, – сказав я. – Церкви ще й досі майже такі ж надійні, як у Середньовіччі. Коли тобі подзвонити?
– Через годину. Назвешся Отто Штурмом. А як я тебе знайду? Чи не краще тобі піти в таке місце, де є телефон?
– Де є телефон, там і небезпека.
– Можливо. – Він в нерішучості постояв хвилинку. – Так, мабуть, твоя правда. Якщо мене ще не буде вдома, подзвониш удруге або передаси, де ти ждеш.
– Гаразд.
