моїм розумінням, щось містичне й глибоко тривожне.
Коли схлипування Саллі припинилися, я лагідно її запитав:
– Що сталося, Саллі? Чому ти це зробила?
– Я не знаю. У мене раптом запаморочилося в голові, її заполонив якийсь чорний гуркіт і… Я нічого не знаю, Бене. Я просто нічого не знаю.
Минуло не менш як двадцять хвилин, поки Саллі, як мені здалося, цілком прийшла до тями, щоб стати спроможною спуститися назад до табору, а на той час сонце вже було на західному обрії. Перш ніж ми дійшли до стежки, яка спускалася вниз по скелях, уже споночіло.
– Місяць зійде через кілька хвилин, Сал. Я собі не уявляю, як можна спускатися вниз по скелі в непроглядній темряві. Зачекаймо.
Ми сіли на край стрімчака й міцно пригорнулися одне до одного не в пошуках тепла, бо повітря було ще гаряче, а скелі напечені сонцем, а тому що обоє були досі приголомшені недавно пережитим. Місяць розливав сріблясте сяйво за обрієм, потім викотився на небо й висів тепер за деревами, товстий, жовтий і круглий, омиваючи землю м’яким, блідим світлом.
Я подивився на Саллі. Її обличчя у місячному світлі було сріблясто-сірим, під чорними очима виднілися синці, а його вираз – неуважний і нескінченно сумний.
– Ходімо, Саллі? – сказав я, легенько її обнявши.
– Через хвилину. Тут так гарно.
Я обернувся й подивився на залиту срібним місячним сяйвом рівнину. Африка має багато облич, позначених різним настроєм, і я люблю їх усі. Тут перед нами вона набула однієї зі своїх найчарівніших форм. Ми довго сиділи мовчазні й глибоко замислені.
Раптом я відчув, що Саллі заворушилася біля мене, підводячись на ноги.
– Готова? – запитав я, підводячись разом із нею.
– Бене! – Її пальці стиснули мій зап’ясток із дивовижною силою, і вона смикнула мене за руку.
– Бене! Бене!
– Що там сталося, Сал? З тобою все гаразд?
Однією рукою вона смикала мене за руку, другою показувала вниз на рівнину, що лежала внизу під нами.
– Подивися, Бене, онде воно!
– Саллі! – Я обняв її обома руками, щоб утримати. – Не хвилюйся, моя люба. Сядь і трохи посидь іще.
– Не будь йолопом, Бене. Зі мною все гаразд. Ти подивись униз, он туди.
Ще тримаючи її в руках, я зробив, як вона сказала. Я напружив зір, але не побачив нічого.
– Ти побачив, Бене?
– Ні. – А тоді, як картинка в ребусі, воно з’явилося. Воно було там, де мало бути від самого початку.
– Ти його бачиш? – Саллі затремтіла. – Скажи мені, що ти його також бачиш, Бене. Скажи мені, що це не гра моєї уяви.
– Так, – промимрив я, усе ще не впевнений, – так, я думаю…
– Це Місячне місто, Бене. Примарне місто бушменів. Примарне місто бушменів – наше загублене місто, Бене. Це воно – це має бути воно!
Воно було неясне, туманне. Я міцно заплющив очі й знову
