и вже немає дитячих страхів, але у душі й досі сидить зародок чогось неймовірного. Почуття окриленості, що захоплює та огортає тебе зусібіч, даруючи передчуття неймовірного майбутнього.
На відміну від багатьох своїх ровесників, я ніколи не впадала у депресію чи відчай. Мене не турбувало як я виглядаю в очах інших, я не переймалася тим, що замість новенького I-phone маю банальну Nokia, яка давно вийшла з моди. Мені було плювати на те, що про мене думають, хоч я й завжди намагалися подобатися людям. Це були не награні, фальшиві емоції, котрі закрадаються у сучасні душі – я й справді була відкрита світові та випромінювала йому назустріч своє світло, натомість навіть не чекаючи від нього зворотного. Я знала, що світ і так достатньо любить мене.
Можливо, іскри ейфорії розпалювалися ще й фактом мого весілля, котре мало відбутися найближчим часом, а точніше – 27 вересня, яке, здавалося, вже чекає мене за рогом. Я марила сімейним життям, була готова розцілувати кожного, хто траплявся на моєму шляху, адже в їхніх обличчях я бачила тільки його – свого обранця. Свого милого, доброго, лагідного коханого, який так грайливо лоскотав мені шию, що від цього усім тілом розносилися невидимі метелики.
Так, я знала це відчуття.
Але…
Цей день міг би бути нічим не примітним. Банальний осінній день, розпал бабиного літа, яке зовсім скоро обіцяло змінитися морозною, сухою зимою.
Але я добре запам’ятала цей день. Адже він став датою моєї смерті…
Я – світло, а ви не бачите Мене
Я – шлях, а ви не йдете за Мною
Я – істина, а ви не вірите Мені
Я – життя, а ви не шукаєте Мене
Я – учитель, а ви не слухаєте Мене
Я – Господь, а ви не коритесь Мені
Я – ваш Бог, а ви не молитесь Мені
Я – ваш найкращий друг, а ви не любите Мене
Якщо ви нещасні, то не звинувачуйте Мене у цьому…
Цей довгий коридор, здається, тягнеться у безкінечність. З двох боків розташувалися десятки непримітних дверей, зовсім не схожих на звичні – високі, вузькі та без натяків на присутність дверних ручок. Я збентежено стою перед ними, допоки не відчуваю чийсь доволі сильний поштовх у спину; обертаюся, аби побачити хто це зробив, але поруч ні душі. Навколо немає нікого, хто міг би допомогти мені з вибором, тому я набираюся сміливості та підходжу до найближчих дверей. Вони самі прочиняються переді мною, коли я впритул наближаюсь до них.
– Зайнято! – кричить хтось по той бік, але я не в змозі розгледіти хоча б щось – яскраве світло б’є мені в очі і позбавляє будь-якої можливості зорієнтуватися у приміщенні.
Я повертаюся назад до коридору і бачу як двері самостійно зачиняються за мною.
Ступаю ще кілька кроків. Стою перед наступними дверима кілька хвилин, потім несміливо стукаю до них, намагаюся розгойдати, але згодом розумію, що це марно – адже я тільки-но бачила, що вони й самі відчиняються.
Тому продовжую свої пошуки і просуваюся ще трішки вперед.
Цього разу невидима сила одразу ж впускає мене всередину. Ця кімнатка схожа на звичайний офіс у такій самій звичайній багатоповерхівці – чотири столи та стільці з високими спинками туляться попід стінами, посередині порожнеча; вільне місце, аби людям було зручно маневрувати у кімнатці.
За одним зі столів сидить жінка. На вигляд їй років тридцять, біляве волосся затягнуте у хвіст, а на носі симпатичні, акуратні окуляри. Вона підіймає на мене погляд і стримано говорить:
– Проходьте.
Я інстинктивно підкоряюся її наказу і сідаю прямо навпроти неї – на жорстку, низеньку табуретку.
– Ну що, Катерино Георгіївно, вітаю вас, – промовляє жінка офіційним тоном і замовкає.
– Що це за місце? – цікавлюсь я у своєї співрозмовниці.
– Це шар розподілу, – пояснює вона, але мені це все одно нічого не дає.
Вона бачить, що я розгублено кліпаю очима, насправді не второплюючи куди потрапила.
– Загалом, це не так і важливо, – каже жінка знову за хвилину. – Головне, що ви потрапили до мене не просто так.
Я зачаровано слухаю її і запалююсь зацікавленим поглядом.
– Розумієте, у нас чіткі шаблі ієрархії, кожен відповідає за власний відділ, – починає вона доводити мені поки що незрозумілі речі. – Десятки осіб розкидані по чисельним кабінетам, які невпинно виконують свою роботу і приймають певні категорії людей. Ми усі працюємо заради однієї мети, але тільки я несу найважливішу місію…
Вона знову мовчить, а я не наважуюсь поворухнути рукою, яка розривається від раптового нападу сверблячки; і продовжую вслухатися у її слова, нагостривши вуха.
– Ви
