ньому відбивається крупна та висока жіночка років сорока п’яти, з прогалинами сивого волосся на круглій голові із міцною шиєю.
Усвідомлюю, що у такому вигляді вони навряд чи впізнають мене…
Я зустрічаю Вадима біля під’їзду. Він сидить на лавці та гортає вранішню газету – його улюблене заняття і найважливіший пунктик у проводженні вільного часу. Він кидає на мене стрімкий, байдужий погляд та знову поринає у читання, в той час як у мене вибухають всередині блискавки.
Ось він, поруч. Я можу торкнутися його руки чи щоки, але не здатна це зробити. Можу тільки уявляти як він відреагує, коли сорокарічна незнайомка неосяжних розмірів кинеться на нього з раптовими обіймами.
– Вадим? Я можу з вами поговорити?
Мій голос скреготить від натуги та надмірного паління, до якого я сама ніколи не відчувала тяги. Цікаво, чия зовнішність дісталася мені? Чи не зустріну я випадково когось з «її» знайомих?
– Ви хто? – грубо питає він.
У його очах відбивається обережність та засторога, яка перемішується густими краплинами далекого смутку.
– Мене звати… Азалія, – вигадую на місці.
– Дуже приємно, але зараз не найкращий час для знайомств, – говорить він і знову засовує ніс у щоденне видання.
– Розумію, – кажу я, адже й справді знаю як йому важко зараз доводиться.
Він виглядає пригніченим та розгубленим, мовби кошеня, якого щойно відлучили від материних грудей. Що робити? І що буде далі?…
– Я хотіла поговорити з вами з приводу Каті.
Вадим виструнчується одразу ж як чує моє ім’я.
– Про що саме? – здивовано питає він.
– Справа у тому, що я шукаю її вбивцю… – простягаю я і бачу як звужується його обличчя.
Він, ніби, не вірить мені.
– Вона померла від серцевого нападу, – тихо каже він. – Яке ще вбивство?
– У нас є підозри, що ваша наречена померла завдяки чиїйсь допомозі.
– У кого це – «у нас»? – ставить Вадим цілком резонне питання.
Він завжди відрізнявся надмірною обережністю, особливо в контактах із незнайомцями.
– У караючих органів, – ляпаю я і розумію як безглуздо звучить моя відповідь.
Але, Вадим, здається, пропускає її повз вуха.
– Ви з карного розшуку?
Я киваю головою, бо не наважаюся збрехати йому в очі – нехай він сам довигадує собі те, що вважатиме за потрібне.
– І що? Ви вважаєте мене її вбивцею?
У його сірих очах з’являються промені зухвалості та виклику, а вуста міцно стискаються у тонку лінію.
– Під підозрою знаходиться кожен, хто тісно спілкувався із Катею, але зараз я лише бажаю поспілкуватися із усіма її близькими людьми.
Я бачу, що його напруга поступово зникає, звільняючи місце для інших емоцій. Страх, гнів, відчай? Я до кінця не можу зрозуміти що саме він зараз відчуває.
– Добре, питайте, – здається він і зазирає мені
