/title>Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; й Енсей Танкадо переконався, що це справді так. Притиснувши руку до серця, він упав на землю через страшний біль у грудях. Тоді він збагнув, яку жахливу помилку зробив.
З’явилися люди. Вони схилися над ним, намагалися допомогти. Але Танкадо не потребував їхньої допомоги: було надто пізно.
Він підвів тремтячу руку і випростав пальці.
«Погляньте на мою руку!»
Люди довкола уважно придивлялися, але Танкадо бачив, що вони нічого не зрозуміють.
На його пальці був золотий перстень. На якусь мить вигравірувані знаки блиснули в променях вранішнього андалузького сонця. Й Енсей Танкадо збагнув, що це останнє світло, яке він бачить у своєму житті.
Розділ 1
Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своєму улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».
Девід дивився на неї зверху вниз і усміхався.
– Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?
Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він – саме той, хто їй потрібен. Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.
Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.
– Слухаю!
– Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?
Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.
– А ти мені снився. Приходь, побавимося.
– Але ж надворі й досі темно, – хихикнув Девід.
– М-м-м-м, – збуджено простогнала вона. – То на краще – приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.
Девід пригнічено зітхнув:
– Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.
У Сюзанни сон як рукою зняло.
– Що?!
– Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.
– Але ж я вже все замовила, – ображено залопотіла вона, – ну, оту нашу традиційну кімнату в готелі «Кам’яна садиба».
– Знаю, але ж…
– Сьогоднішній вечір – особливий, бо минає півроку. Ти ж не забув, що ми заручені?
– Сюзанно, – важко зітхнув Девід. – Їй-богу, не можу, мене вже чекає авто. Я зателефоную тобі з літака і все поясню.
– З літака? – перепитала вона. – А що трапилося? Чому університет…
– Справа не в університеті. Я зателефоную й поясню пізніше. А тепер маю йти – мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обіцяю.
– Девіде, стривай! – скрикнула жінка. – Що за…
Та Девід вже вимкнув зв’язок.
Так і не скліпивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в ліжку кілька годин – чекала на дзвінок. Але телефон так і не озвався.
Пізніше того ж дня Сюзанна задумливо сиділа у ванні. Занурившись в пінисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманні гори». «Та де ж це він? – подумала вона. – Чому не зателефонував?»
Вода довкола неї поступово перетворилася з гарячої на теплу, а потім стала зовсім холодною. Сюзанна хотіла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко підвелася, розплескавши воду по підлозі, і схопила слухавку, яку залишила на раковині.
– Девіде, ти?
– Ні, це Стретмор, – відповів голос.
Сюзанна похнюпилася.
– А, зрозуміло. – Вона не змогла приховати свого розчарування. – Доброго дня, командире.
– Сподівалися на когось молодшого? – хихикнув голос.
– Ні, сер, – знітилася Сюзанна. – Річ не в тім, що…
– Річ саме в тім. – Він розсміявся. – Девід Бекер – добрий чолов’яга. Тримайтеся за нього.
– Дякую, сер.
У голосі шефа бриніли суворі нотки.
– Сюзанно, я телефоную вам тому, що ви мені потрібні тут. Негайно.
Жінка спробувала зосередитися.
– Але ж сьогодні субота, сер. Зазвичай
