от як він це охарактеризував. А коли він озирнувся, її вже не було.
Я згадав Лейна в його тісних джинсах, потертих чоботах і хвацько заломленому котелку. «Правда чи туфта? – спитав би він. – Наживо чи “Меморекс”?» Я вважав, що примара Лінди Ґрей – це майже напевно туфта, однак у душі сподівався, що це не так. Я плекав надію, що побачу її. Потім буде що розказати Венді, а в ті дні всі мої думки так чи інакше приводили до неї. Якщо я куплю цю сорочку, чи схвалить її Венді? Якщо я напишу оповідання про дівчину, яка вперше цілувалася з хлопцем верхи на коні, чи сподобається воно Венді? Якщо я побачу привид убитої дівчини, чи здивує це Венді? Може, її здивування буде таке велике, що вона схоче приїхати й побачити на власні очі?
– Десь через півроку після вбивства у чарльстонській газеті «Ньюз енд Кур’єр» надрукували продовження, – повела далі місіс Шопло. – Виявилося, що з тисяча дев’ятсот шістдесят першого року в штаті Джорджія та обох Каролінах було скоєно чотири схожі вбивства. Усі жертви – молоді дівчата. Одну зарізали, іншим трьом розітнули горло. Журналіст розшукав щонайменше одного копа, який сказав, що їх усіх міг убити той самий тип, який порішив Лінду Ґрей.
– Стережіться вбивці з кімнати страху! – загробним голосом промовив я.
– Саме так його й називали у пресі. А ти, бачу, голодний був. З’їв усе, крім миски. А тепер виписуй мені чек і бігом на автобусну станцію, бо доведеться тобі ночувати в мене на дивані.
Доволі зручному, як мені здалося. Але я хотів якнайшвидше потрапити на північ. До кінця канікул лишалося два дні, а тоді я знову мав повернутися в університет і обійняти за талію Венді Кіґан.
Я витяг чекову книжку, нашкрябав у ній суму і відтак став орендарем однокімнатної квартири з мальовничим океанським краєвидом з вікна, що його Венді Кіґан – моя подруга мила, – так і не матиме нагоди гідно оцінити. У тій кімнаті я просиджував деякі ночі, притишивши звук у магнітофоні й слухаючи Джиммі Гендрикса та «Дорз», і плекав скороминущі думки про самогубство. Вони були дуже незрілі, просто фантазії юнака з занадто розвиненою уявою і зболілим серцем… принаймні я кажу це собі після всіх цих років. Але хто його знає насправді?
Коли йдеться про минуле, усі пишуть художню літературу.
Я спробував зв’язатися з Венді з автомата на автобусній станції, проте її мачуха сказала, що Венді пішла гуляти з Рене. Коли автобус приїхав у Вілмінґтон, я повторив спробу, але вона все ще гуляла з Рене. Я спитав у Надін (так звали мачуху), чи не знає вона часом, де вони. Надін не знала. Голос у неї був такий, наче я найнудніший з усіх, хто їй дзвонив за той день. А може, й за той рік. А може, й за все її життя. Ми добре ладнали з татом Венді, та Надін Кіґан ніколи не належала до моїх найбільших прихильниць.
Та зрештою (я вже був у Бостоні) до телефону підійшла Венді. Голос у неї був сонний, хоч і була всього-на-всього одинадцята вечора, а для більшості студентів у пору весняних канікул
