Лейн Гарді? – спитала хазяйка вже внизу. – Досі носить свій дурнуватий ковпак?
– Мені здалося, що то котелок.
Вона знизала плечима.
– Котелок, ковпак – яка різниця?
– З ним усе добре. Але він мені дещо розказав…
Вона примружила око і нахилила голову. На її губах грала примарна усмішка.
– Він сказав, що в кімнаті страху в Джойленді – він назвав її «Домом жаху» – водиться примара. Я спитав, чи він мене розігрує, а він похитав головою. Сказав, що ви знаєте більше.
– Так і сказав?
– Так. Каже, що про «Джойленд» вам відомо більше, ніж йому самому.
– Що ж. – Вона полізла в задню кишеню штанів і витягла пачку «Вінстона». – Я чимало знаю. Мій чоловік працював там головним інженером, поки з ним не стався інфаркт і він віддав Богу душу. Коли виявилося, що його страхування життя нічого не варте, та ще й позики під нього він брав чималі, я стала здавати горішні два поверхи будинку. А що мені лишалося? Дитина в нас була тільки одна, а тепер вона в Нью-Йорку, працює в рекламній агенції. – Вона підкурила сигарету, затяглася і пирхнула димом від сміху. – І над собою працює, щоб здихатись свого паскудного південного акценту, але це зовсім інша історія. Цей завеликий будинок-монстр був іграшкою Гові, та я ніколи йому не дорікала. Принаймні він окупився. Мені подобається мати зв’язок із парком, бо так мені здається, що я досі маю зв’язок із ним самим. Ти розумієш?
– Авжеж.
Місіс Шопло пильно подивилася на мене крізь димок від сигарети, всміхнулася і похитала головою.
– Нє. Ти так кажеш від доброти. Але ти ще замолодий, щоб розуміти.
– Чотири роки тому я втратив маму. Тато досі горює. Він каже, що слова «жінка» і «жити» недарма починаються на одну літеру. У мене принаймні є навчання й дівчина. А тато тиняється завеликим для нього будинком на півночі Кіттері. Він розуміє, що треба його продати й переїхати в якийсь менший, поближче до роботи, – ми обидва це розуміємо, – але він лишається на місці. Тому я вас чудово розумію.
– Співчуваю. Коли-небудь я розтулю рота занадто широко і випаду в дірку. Твій автобус, він о п’ятій десять приходить?
– Так.
– Тоді ходімо на кухню. Зроблю тобі гарячий бутерброд з сиром і розігрію в мікрохвилівці миску томатного супу. Час іще є. А поки їстимеш, розкажу сумну історію про джойлендську примару. Якщо схочеш послухати.
– То історія з примараю – не вигадка?
– Я в тій клятій кімнаті страху ніколи не була, тому напевно не скажу. Але вбивство точно було. У цьому я впевнена на сто відсотків.
Суп був із бляшанки, «Кемпбелз», зате розтоплений сир на тості виявився мюнстерським (моїм улюбленим) і на смак був божественним. Місіс Шопло налила мені склянку молока й наполягла, щоб я випив. «Ти ростеш», – сказала вона.
