їй руку. Якби вона була не лише в образі, а й у костюмі, на зап’ясті б задзеленчало з півдесятка золотих браслетів.
– Дуже приємно. – І, приміряючи той самий акцент: – А я… Дефін!
Вона навіть не всміхнулася.
– Це ірландське ім’я?
– Так.
– Ірландці сповнені журби, багато хто з них володіє даром бачити. Не знаю, чи ти маєш у собі цей дар, однак таку людину ти зустрінеш.
Насправді я був сповнений радості… поряд із усепоглинущим бажанням запхати в себе цуциколика, бажано приправленого чилі. Усе це дуже нагадувало пригоду. Я сказав собі, що це відчуття вивітриться, коли я наприкінці робочого дня вимиватиму туалети чи витиратиму блювотиння з сидінь «Чашок-кружляшок», але на ту мить усе здавалося просто ідеальним.
– Ви відпрацьовуєте свій образ?
Вона випросталася в повен зріст (щонайменше п’ять футів шість дюймів[11]).
– Ніякий це не образ, дитинко. – Вона промовила «обрез» замість «образ». – Євґеї – найчутливіша ґаса у світі. Це всім відомо. – І заговорила без акценту. – Крім того, працювати в «Джойленді» краще, ніж ворожити по руці на Другій авеню. Журливий ти чи ні, ти мені подобаєшся. Від тебе йдуть хороші вібрації.
– Це одна з моїх улюблених пісень «Біч Бойз».
– Але попереду на тебе чекає велике горе. – Вона помовчала: старий, як світ, трюк із підкресленням важливості. – І, напевно, небезпека.
– А ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям? – Венді була вродлива жінка з темним волоссям.
– Ні, – сказала Роззі. А наступні її слова змусили мене заклякнути на місці. – Вона в твоєму минулому.
Оо-кей.
Я обійшов її, намагаючись не торкатися, і рушив у бік цуциколиків. Вона була шарлатанкою. Щодо цього я не мав ні найменших сумнівів, та торкатися її чомусь не хотілося.
Але марно. Вона пішла за мною.
– У тебе в майбутньому – маленька дівчинка і хлопчик. У хлопчика є собака.
– Напевно, веселий песик. І звуть його Гові.
Мою спробу розрядити обстановку Роззі цілковито проігнорувала.
– На дівчинці червона кепка, в руках у неї лялька. Одне з цих дітей має дар бачити. Котре з них – не знаю. Це від мене приховано.
Цієї частини її гри я майже не чув, бо думав про те, що вона сказала раніше, зі звичайним акцентом мешканки Брукліну: вона в твоєму минулому.
Згодом з’ясувалося, що Мадам Фортуна багато в чому помилялася, проте справжні екстрасенсорні здібності в неї теж були, і того дня, коли я проходив співбесіду щодо літньої роботи у «Джойленді», вони працювали на повну потужність.
Роботу я отримав. Містера Діна особливо порадувало моє свідоцтво про вміння надавати невідкладну допомогу, видане Асоціацією молодих християн того літа, коли
1 м 70 см.
