Кожному своє. Ярослав Трінчук
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Кожному своє - Ярослав Трінчук страница
Машина під’їхала тихо і, порівнявшись, зупинилась.
Мужчина здригнувся.
А з машини, добродушно посміхаючись, вийшов чоловік військової виправи. Він ішов повільно з почуттям власної гідності, з почуттям переваги над усім світом.
Це майор КГБ Леонід Орович Паскудний.
Чемно привітався, спитав про здоров’я – обов’язковий ритуал, – і обидва, як добрі давні приятелі, повільно пішли берегом.
– Будемо вважати, що на цей раз вам просто повезло, – сказав майор і зупинився… – Григорію Федоровичу, ви як людина розумна мусите зрозуміти, що більше ваших фокусів ми терпіти не будемо. Отже, взяли на себе зобов’язання – дотримуйтесь.
Григорій Федорович підняв прутик і кинув у воду.
– Я дав вам розписку, що не буду займатись антирадянською діяльністю, товаришу майор, але я не давав вам розписки, що не буду займатись антикомуністичною.
Це майора трохи розвеселило, і він навіть засміявся, а потім серйозно:
– Глядіть, якщо ви не відмовитесь від своєї наївної ідеї, то… І я вам нічим уже не допоможу… Цей устрій змінити не здатний ніхто.
І пішов. Спокійно, з почуттям абсолютної переваги над усім світом.
– Рік-два попрацюєте сторожем, потім побачимо… і ще: власне, задля цього я вас викликав, більше попереджувати ми вас не будемо… Цей устрій змінити не здатний ніхто.
Машина розтанула в осені. Осені 1985 року.
Лагідний вітерець ледве похитує золотаві листочки.
ВІЛЛА ПРОФЕСОРА БРАТИШИНА
Море заспокоювалося. Хмари на небосхилі розірвались, і леза сонячних променів уткнулися у воду. Окремі вали, втративши свою руйнівну силу, ще пінилися над підводним камінням, а на берег викочувались ліниво, ніби для того, щоб погратися галькою та розважити чоловіка, що сидить на скелі і вслуховується у зловісний шепіт хвиль.
Це професор Григорій Федорович Братишин. Він у задумі. Гамір пташні, дивовижна архітектура неба, діалог моря і землі викликають у серці щемливий біль. Так було сотні мільйонів літ тому, коли й роду людського на землі ще не було, не зміниться нічого й тоді, як з роду цього не зостанеться і сліду.
А земля довкола – як місячна поверхня. Чорна. Зашкарубла. Мертва. Вдалині бовваніють руїни хімічного заводу, що вибухнув і згорів кілька років тому, знищивши навкруги все живе. Коли проміння призахідного сонця пробивається крізь хмари і падає на скелет будівлі, чорні руїни ніби кривавлять.
Ця мертва земля – його власність. Після аварії біохімік Микола Петрович Михайлів, давній друг професора, порадив викупити її у держави. Місцева влада зраділа, що може так легко скинути з себе одну з проблем і з радістю продала всю заражену територію Братишину.
Михайлів у своїй лабораторії вивів грибок, який нейтралізує отруту, ним розчистили зо два гектари землі, і Григорій Федорович побудував тут, у самому центрі отруєного побережжя, дім.
– Як гніздо орла, – вигукнув якось у захопленні полковник Леонід Орович Паскудний, милуючись на цей справді чудовий витвір архітектора Олега Івановича Чалого.
Сама вілла, на перший погляд, непримітна. Насправді – це споруда з сучасних матеріалів, обладнана найскладнішою електронікою, створена у стилі української народної архітектури. Фасад першого поверху – конструкція зі скла й алюмінію – при бажанні розсувався, відкриваючи вид на море і південну частину побережжя. Тут розташована велика світлиця й три кімнати, кухня, комора. На другому – музична кімната, бібліотека, робочий кабінет. Другий поверх обрамляла галерея з різьбленого дерева, над якою майстер з Гуцульщини працював два роки.
Праворуч на виступі гори стояла вітротурбіна. Разом з сонячною батареєю, турбіною, що працювала на хвилях та акумуляторною системою, вона не тільки забезпечувала енергією, а й помпувала прісну воду для невеликого водосховища, побудованого неподалік.
З річки, що протікала недалеко, водою не користувалися. На ній утворили штучний водоспад.
До пляжу вели залізні східці. Збоку, у зручній бухті, захищеній від моря рифом, гойдалися дві яхти.
На розчищеній землі зеленів молодий сад.
Зі світом віллу в’язала лиш вузенька дорога, що звивалася між пагорбами. Довкола – жодної прикмети людської присутності, лише слизомасляні скелі, покриті придуманою Михайлівим спеціальною емульсією, яка запобігала розповсюдженню отруєного пилу. Колись тут буяло життя – зараз кам’яні химери нагадують гігантських мертвих циклопів.
– Настануть