її розіграють артисти українського театру Артур Величко, Симон Мар’янів і Леонід Зленко – його друзі.
Під’їхав автобус і кілька машин.
– Ходімо зустрічати, – сказав Григорій Федорович синові. – Гостей буде багато.
Дійсно. Приїхали не тільки колеги і співробітники Братишина, а й представники різних асоціацій, об’єднань, партій, друзі Костянтина.
Ось невисокий кремезний Перехрест. Він досі бурчить, що машини усі ці спалити треба, проте, завжди допомагає професорові. Це він розробляє математичні моделі для комп’ютерів Братишина. Ось місцева знаменитість – поет Оскар Васильович Родченко. Журналіст, який опублікував про лабораторію якісь там нісенітниці. Художник Михайло Молодан з нареченою співачкою Надією Климович, наречена Костянтина. Вона зробила перед професором красивий кніксен, проте він не посміхнувся. Вивчав дівчину мовчки.
– Нам Костя про вас, Григорію Федоровичу, прямо фантастичні історії розповідає, – сказала.
У її погляді – щире захоплення. Вікторія світилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагідно обрамляло обличчя і хвилями спадало на плечі. Відкритий погляд підкуповував щирістю – може тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахисність дівчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Кості.
Зовсім іншою постала Надія Климович. Дівчина уже вивчала Братишина, коли він перевів на неї погляд. Бісики в її очах іскрились, як у школярки, кепкування майже неприховане – старий павич хвіст розпустив, – а він справді підтягнувся і Надія помітила це, і посмішка заіскрилась ще більше. Братишин зніяковів, підсвідомо, на якусь мить, майнуло, що з’явилась та, яку мав зустріти років тридцять тому. Та… що там… зараз – а це він зафіксував своїм швидким розумом – і уже не підсвідомо – усе віддав би…
І засоромився.
– Костя завжди перебільшує, – відповів лагідно і знітився, бо посмішка Надії не відпускала.
Врятував Леонід Орович Паскудний, полковник давній знайомий Братишина, який від спеціального відомства час від часу робив замовлення лабораторії.
– Вітаю, вітаю, шановний пане професоре, – полковник потиснув іменинникові руку. – Ви – геній!
– Ну, ну, пане полковнику, – Григорій Федорович зніяковів. – Навіщо так…
На початку дев’яностих в Україні слово «пан» і «пані» витіснило більшовицьке «товариш», проте серед військових і комуністів воно збереглося.
– Пані і панове, – звернувся Братишин до гостей. – Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогодні виявили до моєї скромної особи. Прошу всіх до господи. Вечеря чекає.
Гості, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.
– Можна кілька слів?
– Слухаю.
– Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закінчили тоді.
– Це ваш чорний гумор, пане полковнику?
– Я
